Ліцей "Крила"
«Зелений 184». Частина #5
Минув рік. Тарас Лобода, Софія Демко, Дарія Пархоменко, тепер вже учні 10 та 11 класів разом із своїм наставником, Олегом Бондаренко, вчителем риторики, історії та літератури, продовжують працювати над книгою "Зелений 184".

Книга побудована за тримовним принципом, що відображає картини світу наших учнів. І, звісно, книга нецензурована, тож можна переживати з головними героями ще дужче.
У новій частині персонажі все глибше поринають у таємниці лісу. Та чи наблизяться вони до розгадки?
Раптом ви не читали початок книги, то за посиланнями ви можете перейти до частин #1, #2, #3 та #4.
#ffa500
Озеро у дома Александра было частью огромного леса, который находился рядом с городком. Кто-то любовался лесом со стороны, не заходя вглубь. Кто-то же любил этот лес и ходил в него каждый вторник за грибами. Таким был Горазд Грибоедов – пожилой мужчина и, вместе с тем, рекордсмен по сбору грибов. Каждый сезон он радовал весь город свежими и засушенными дарами леса. Таким был и Елисей, но только грибы он не собирал, оставлял это дело на деда Горазда, который знал этот лес как своих пять пальцев. Рыжевласый в принципе был странным и одновременно загадочным, чем вызывал неподдельный интерес к своей персоне со стороны Александра. Сашу мало что интересовало последние несколько месяцев. Свеча его души погасла несколько месяцев назад, от чего он пропал со всех радаров, не появляясь ни в школе, ни на улице.

Только недавно он начал выходить на свежий воздух. Март месяц, сугробы пропадают, оголяя первые подснежники. Этих изящных цветов в их лесу было полно, по словам деда Грибоедова, но почему-то Саша не встречал их. Но он и не ходил вглубь леса. Всё бродил вокруг да около этого огромного, будто бесконечного "лесного массива". Сегодняшний день не был исключением. После длительной прогулки рядом с озером, юноша сам не заметил, как пришёл к лесу. Это место было загадочным и манящим, но при этом вызывало подозрения. Остатки мокрого снега хрустели под ботинками Саши, который перевешивал вес то на одну ногу, то на вторую. «Да ну, нет, бред», – подумал Александр, хмуря чёрные выразительные брови. Щёки покалывали остатки февральского мороза. Дыхание участилось от нахлынувших мыслей и тревог. Возле дубравы и заканчивалась прогулка художника и тот с тяжёлой, будто налитой свинцом головой, отправлялся домой.

Резким круговым движением, будто в армии, он развернулся спиной к лесу и скорым шагом направился к своему дому.

– В следующий раз, – пробурчал всё ещё бледный от недостатка солнечного света Саша.

Такое обещание он давал уже не первый раз и всё никак не мог его сдержать. Да и, может, он бы никогда его не сдержал, если бы не до жути знакомая фигура с огненными волосами. Это был тот чудак Елисей, который имел не лучшую славу в этом городе. Почему-то особенно сегодня, когда Саша, вроде, собрался с думами, Разумовскому надо было прийти именно сюда. Цокнув языком, парень неспешно подошёл к лесу, держа расстояние между ним и чудным парнем. Никаких ответов не было слышно, что даже радовало Александра. Он для Елисея будто не существовал. Они лишь задумчиво смотрели вдаль голого леса, на почти нехоженые тропы.

Лишь скрип старых деревьев в лесу и крики диких птиц разбавляли мёртвое молчание, что нависало над юношами.

– О, Вы тоже тут? – молчание было прервано меланхоличным голосом с заметным ударением на обращении к Саше. – Не можете зайти? Понимаю, но знаете, чтобы очистить лес, нужно зайти в самую глубь. Столкнитесь с ним лицом к лицу.

Это крайне раздражало Александра. Он терпеть не мог такие загадки в речи, а Елисей граничил с безумием, что делало его речь ужасно непонятной.

– Что, прости? – парень перевёл взгляд с сердца леса на Елисея, который даже не думал переводить взгляд на Сашу. Ему и не думали отвечать, как и в прошлый раз. У Разумовского явно были какие-то проблемы в общении. Он всегда начинал диалог, но при этом не поддерживал его. А после нескольких мгновений в обычной манере ушёл в сторону окраины городка, где он и жил.

Многие бы давно забыли про слова Елисея. Разумовский же безумец, ничего путёвого не скажет. И лишь Саша уже вторую ночь пытается понять эти слова. «К чему это он вообще?» – задавался вопросом тот, глядя в одну точку на потолке.

Это была не последняя их встреча. Каждую субботу они пересекались у озера и по непонятным причинам вдвоём подходили к лесу, глядя в его тёмную глубь. Они почти не разговаривали, что было какой-то особенностью их постоянных прогулок. Но что странно, после каждой прогулки у Саши появлялось всё больше внутренней энергии. А непонятные и загадочные высказывания Елисея в конце каждой прогулки вызывали азарт.

После месяца таких встреч жизненных сил было намного больше, чем раньше. Даже больше того, Александр был готов вернуться в школу, в которой он не был почти полгода.

Елисей тоже учился в школе Саши, ведь других школ и не было. Городок был небольшой, поэтому одной школы вполне хватало. Но рыжик был в параллельном классе и пользовался не лучшей популярностью. Еретик, ведьмак, чудак. Как только его не называли. Александр это прекрасно знал и до конца сам не избавился от этого мнения. Как бы они не общались, но лишь у Александра была терпимость к этому чудаку, и вместе с тем, Разумовский был конкретно не от мира сего и с большим приветом.

Пол коридора скрипел от веса идущих по нему. Стоял гомон. Мало что привлекало внимание многих учащихся в этой школе. Но только когда Саша переступил порог давно забытого им места, вокруг все начали активно глазеть и тыкать пальцами в сторону вошедшего.

– Это что, Александр? – наклонившись к подруге, спросила девушка с длинными блондинистыми волосами. Разница в росте этих девушек выглядела необычной.

– Я думала его исключили, – ответила низкая блондинке, хмуря брови и смотря на Александра, шедшей свободной, ленивой походкой по коридору.

Никто не мог осмелиться подойти к Саше и поздороваться, все лишь молча наблюдали. Кроме одного.

– Эй, Саня! – окликнул знакомый голос, от чего тот обернулся, не сразу заметив парня низкого роста и с шальным взглядом. Рост был от силы 160, а то и меньше. Заметив этого мальчишку, Саше сразу стало понятно кто это.

Тихон Куц был одноклассником Саши, маленького роста и с большим запасом энергии. Почему-то этот пацан постоянно увязывался за Александром, хоть они и не особо дружили. Хотя Тихон явно считает Сашу своим «братком», как он его называет.

– Я же просил без "Сань"... – недовольство молодца прервал высокий голос Куца.

– Да ну тебе, я тебя сто лет не видел. Ты хоть поживее выглядишь, а то последнюю неделю перед тем, как ты ушёл, выглядел, как мёртвый, – став на носки, Тихон закинул руку на плечо Саше, вскидывая бровь. Александр на этот жест лишь улыбнулся. – Ну что, идём на химию? Ты домашку сделал? Ибо я ни черта не понял, хоть убей.

– Мне сначала надо школьному психологу показаться. Урока два меня точно не будет.

– К мозгоправу? Я, конечно, понимаю, что тебя давно в школе не было, но мозг то промывать зачем?

Но Саша не успел ничего ответить. В коридоре раздался звонок, а Тихон кинул короткое «Смотри, чтобы тебе мозг не промыли» и убежал на урок.

Коридор опустел в мгновение, оставив Александра один на один с самим собой. Оставался в таком положении он недолго, ведь вскоре он подошёл к кабинету школьного психолога, постучав в дверь.

– Войдите, – послышалось за дверью, и юноша зашёл в небольшой уютный кабинет, в котором сидела миниатюрная женщина лет тридцати с большими глазами и чёрными волосами, собранными в гульку. – Здравствуй, Саша, рада тебя снова видеть в школе. От тебя было ни слуху ни духу, я уже начала волноваться.

Александр присел на стул, вальяжно откинувшись на спинку единственного удобного стула во всей школе. Прищурив серые глаза, он кивнул, на что женщина улыбнулась.

– Как ты сейчас? С тобой случилось что-то плохое?

Голос женщины был мягким, мелодичным. Вроде бы, эта женщина умеет хорошо играть на гитаре и пишет песни. Когда-то об этом сказал Куц после летнего лагеря.

– Были проблемы с моральным состоянием, – сухо ответил тот, сам не понимая почему он так выпал из реальности. Что-то будто случилось накануне этого, будто кусок его воспоминаний вырезали, оставив лишь скудные воспоминания о том, что было до этого происшествия.

– Что помогло тебе вернуться в школу? – сделав несколько заметок в чёрном блокноте со множеством закладок, спросила психолог, поднимая янтарного цвета глаза. Эта женщина была находкой. Наверное, поэтому её так быстро приняли на работу в этом учебном году.

Худое с мягкими изгибами овальное лицо вызывало доверие. Серые глаза Саши забегали, когда женщина смотрела на него с нежностью, без физического контакта будто касаясь его плеч, придавая уверенность.

– Я встретил одного странного человека больше месяца назад. Очень странного, – на лице появилась улыбка, а взгляд стал мягче, хоть и был направлен в пол. Воспоминания нахлынули, как прохладная волна летнего моря, возвращая парня в прошлое. Начало марта, лужи, пение птиц и его огненные волосы...
#a8cde3
One woke up to a light breeze hitting her shoulders. The cool morning grass tickled her bare feet and hands, sending subtle tingles across her skin. Before her stood a... person? Or, at least, that's what it looked like. It stood on the very tip of the grass, practically floating. It had one very large eye, so large that it covered most of its face. Its skin was fluorescent, almost as if it were a shining apparition. Its clothes were nothing more than a light blue dress in the shape of a flower. In the middle of its chest was a dark blue pendant. The creature's skin was growing around the edges of the pendant, like it was pushed into its body by force.

"Are thou going to stare all day at us and not even state thy name?" It spoke. One didn't know how it managed to speak for it had no mouth to create sounds, and yet, its voice boomed loudly and clearly in One's ears.

"My-my name is One," One stuttered her reply. The entity stared at her more in return, the only thing moving was its dress, flowing in all directions with disregard to the wind.

"We are afraid that we do not have a name, but thou may call me Kato."

After a short pause, One nodded quietly, slowly getting up from her lying spot. The creature floated closer to One in response.

"If we may inquire," the creature's eye slowly blinked in its small pause, "what is thee?" One looked at it in confusion.

"I'm afraid I don't understand what you mean, Kato," One told the entity.

"What does thou think thee is?"

One could only stare at it in response due to the absurd question she was given. "I...think I am a human, or Homo sapiens sapiens." She looked at the entity agasp.

The creature moved closer to One, close enough to reach out and touch her. "It seems that thou does not fully understand, so we shall rephrase what we mean," it reached out to touch One's face, its eye staring directly into One's gaze.

"What are you?"

Something seemed to shake inside her. The voice traveled through her bones, making her feel as though everyone was touching her again. It made her feel like the entity already knew everything about her - it didn't need an answer, nor explanation to its question. Why did it want to hear the answer? Why did it want One to say it? Why did One feel as though the creature wasn't just part of her dream, but part of something much more terrifying? Her whole body lit on fire on impulse to this new threat that floated before her. Her eyes felt like they were about to fall out as memories of her face and body, hidden in the flashing lights she saw, glinted in one big mess. Knees weak, her hands started searching for the ground, trying to grab onto something and distract her from the pain in her chest, burning its way through her organs. Words circled around her head: "You are worthless, weak and emotional."

"Please...stop," whispered One.

"You are a nobody. You don't belong - you never did. You are nothing compared to others."

"I beg you, please," her voice became more desperate as the harmful words engulfed her mind like the aftermath of a bomb.

"You're so incompetent that you cannot help yourself. You are something that cannot be helped."

One's ears started ringing, the voices only got louder, the pain became ever more prominent, her screams got higher and higher. She didn't know what was happening - it was like her senses were blocked out by a barrier - she couldn't feel the grass anymore; she smelled only burning skin, the ringing became so high-pitched that her ears popped, blood trickled down as her eyes opened and closed violently; she felt them being compressed - ready to be crushed by the sheer weight of her eyelids; she saw no colours, not even the blood flooding her eyes. Her throat felt sore from shouting things she couldn't hear. Were they screaming for help? Were they screaming, pleading for the pain to stop? Were they just empty words that had no meaning; was she just repeating the words in her head mindlessly?

She felt numb. It was like her body just accepted the pain, as if it were a part of her. And yet, she found herself still screaming the same words over and over.

"PLEASE STOP IT! PLEASE STOP IT, I KNOW I'M A NOBODY! I KNOW I'M INCOMPETENT! I KNOW I AM HELPLESS, SO PLEASE, PLEASE! STOP IT," her voice got more hysterical with each word. She gripped her hair so tightly, it began to slowly rip from her head. The words didn't seem to stop. Her screams of agony never managed to silence her pain. Maybe they were right. Maybe One really was helpless.

"I know I'm useless, I know I'm worthless, I know I'm a nobody that has no one because I am incompetent. I am unable to form relationships due to my inability to be intelligent enough and understand what the grown-ups are talking about," she mumbled self-derogatory phrases repeatedly, trying to calm herself and the fear that faded with every word.

Her hands let go of her hair as she was about to faint when, suddenly, a hand softly grabbed her chin, pointing it upwards. One's eyes barely opened but the entity began to speak.

"Why do thou say such hurtful words about thyself?" the creature asked, opening one eye for her.

One grit her teeth and clenched her jaw. She snatched its hand away and, with much tension in her muscles, sat up. "Why, you ask?" She replied, her breath getting shakier, "Why am I like this, you ask? Haha..." she chuckled out of disbelief. "I thought you would be different. I thought that, maybe, someone, or in this case something, would actually treat me normally on our first meeting but NO! Apparently that's not possible with me," her voice was filled with frustration and anger towards the entity and towards everyone else. "You know exactly what I saw, felt, heard and said. You knew exactly what my answer would've been. And yet you still asked me, didn't you?"

The entity stared back at her in silence.

"Just what are you looking at?" One growled, eyes red from fury and blood.

"What indeed," the creature turned its head to the side, looking somewhere far away, "Thou is filled with thoughts that are not thy own. Thou is helplessly grasping onto the words many humans have said, for they were the only option available for thou." It continued to stare into the distance and suddenly sighed deeply. "We do not know whether to feel pity or fury for thou. In any case, we shall help cleanse the dirtiness humans have brought upon thee."

One calmed down a bit, waiting for it to continue, but it seemed that the entity was also waiting for something. They both stayed silent.

"Ah." The entity turned its head to One's exclaim. "Thank you for helping me."

"Thou are very welcome," it bowed slightly, covering the chest crystal with its hand, "now, let us begin."

A bright light slowly appeared before her eyes, blinding her. The light continued to shine until she finally managed to shut the light out with her tightly closed eyes. As she was opening them, familiar voices began to flood into her ears. When she had finally opened them, the entity was no more than a board, and a classroom one at that. The board didn't have any valuable information on it that she cared for - she could learn about linear functions another time. Wait. Linear functions? The classroom whiteboard? Her face grimaced at the smell of sweaty teenage boys around her, shouting with their smelly breaths, shaking their greasy heads. Her gaze whizzed around the room - the entity was nowhere to be seen. It disappeared and put her in school. One scoffed, "Some entity you are…"

"Entity? Jesus what the fuck were you dreaming about you fat fuck?" One of the stinky boys shouted at her remark from across the classroom.

"Finley, please do not shout across the room," the teacher, which One didn't notice at all, reacted to the boy's phrase, tiredly sighing as she wrote a formula on the board. One wondered how he even managed to hear her and rolled her eyes, ignoring him.

The rest of her day continued on without any disturbances - or, rather, without the company of the creature she saw - until the last lesson rolled around. P.E. One hated P.E for multiple reasons, her main one being not wanting to show off her disgusting body. Due to her being overweight, the teacher would always tell her to do more, to try harder because she was "bigger than the rest". One got used to Mr Kennedy's awful remarks but could never get used to the eyes that pierced through her with every move she made. The constant snickering at her body, whispers about rumoured hook-ups she hadn't dreamed about doing and the never ending torture that came after P.E was what she dreaded the most. Last lesson, she accidently bumped into Drystan's friend, Kyle. They beat her up so much that she couldn't move afterwards due to the pain she felt everywhere. To her, though, that was all part of the cycle. That was just a small particle of the pain she constantly felt, of the pain she would feel later on.

She changed in the teachers' bathroom as she was too afraid of going into the girls' changing rooms and joined the rest of her class in the hall. Mr Kennedy's method of choosing what their activity would be was to draw slips of paper from his hat. Every P.E he picked a different student to keep things fair.

"For fucks sake is Mr Kennedy still keeping up with the democracy act? Fucking hell…" Aubrey, who was one of the popular kids, whispered in annoyance to their friend, Denis.

"I know right, that fat idiot thinks we don't know what he does. God. it's so annoying," Denis replied to Aubrey's remark. Both of them crossed their arms and grimaced as Mr. Kennedy's eyes scanned the room to choose which next pupil will be the victim of his cap. One knew all too well about the hat, because she was picked every 3 lessons. In fact, everyone knew about it, even the students that weren't taught by Mr. Kennedy: the cap, which was probably more than 10 years old, was a tool he used to trick kids into thinking they had a chance of doing something other than suffering in his lessons. The cap caused many quarrels between the teenagers, and the only way they could show their frustration and not get in trouble was to be as brutal as they could to one another during the games they played. One thought that the teacher was truly a genius because he managed to rile everyone up and get them involved in P.E. Of course, not everyone wanted to be aggressive to one another, but it was either that or nearly get a full beating just by being hit by balls from the opposing team. P.E class didn't give anyone a choice on what they wanted to do - but it was an outlet, a stress reliever. They could yell at one another, hit the losing team (which always had the victim of the hat) and not get in trouble.

One wished it were like that with her too, but since she was a weekly victim, she was subject to never-ending degrading stares, rude remarks and bruises. Big ones. Ones that didn't fade away after a week. Her body became a beating bag during the class. And if that weren't bad enough, every Thursday, when she was picked as the victim, the same group of boys would meet her in the toilet, dragging out her pain even longer. She was thankful that the P.E lesson always tired them out - it made their beatings and phrases less harmful after they publicly abused her.

Mr Kennedy's gaze settled onto One's face, to no one's surprise. It was a Thursday. She gulped as quietly as she could and walked through the crowd of eyes peeling her skin away. Her hand reached in the cursed cap and, without even a second of being there, raised it back up. She felt sweat build up on her forehead and armpits. The tense air managed to suppress the disgusting smell of old tires, sweaty armpits and smelly feet.
Dodgeball
Her inhale was sharp and shaky. She closed her eyes and accepted her fate. "Dodgeball, sir." Mr. Kennedy's thin, cracked lips stretched out into a horrendous smile; the wrinkles around his eyes creased, making them even more visible, his eyes turned into crescents. His tanned skin seemed to get darker as the light faded away from the room, all of his blue veins popped and spread the colour throughout his face. His bushy eyebrows almost kissed, and his hair seemed to take the shape of horns. One thought she saw a devil disguised as a teacher, only really there to torment her.

"Mmm, dodgeball you say? Wonderful! A perfect game to let off some steam, wouldn't you say, class?", the teacher turned around, wearing his evil grin proudly on his face. "Beatrice, Thomas, set up the hall. Aubrey, bring the cones and balls out". A few snickered at what he said, and they all got ready to pick their teams. "Oh! I forgot to tell you all this, but today you won't be picking your teams. To make it more fair for the weaker bunch, I've decided to set you all up into teams myself". The whole class froze at what he said. They won't be able to pick teams? The strongest could end up with the weakest and lose? The weakest could somehow win by being next to the strongest?

Drystan's eyes nearly popped out of his eye sockets. "But sir! That's completely unfair! You already took our freedom to pick what to do in P.E, why the fuck are you doing this as well?" The boy complained out loud, walking up to Mr. Kennedy.

"Drystan, please mind your language. I also don't understand what you mean by not giving you freedom", Mr. Kennedy tilted his head and stretched out his arm to where One was standing. "One just picked out of the hat," he replied, smiling ever so gently. Everyone's glare turned to One. Even when the game hadn't started, she still felt scared, unsafe. She couldn't help but think about the team she would be in and how they would treat her - she was the "reason" they were playing dodgeball after all.

Their gaze only got stronger as people tutted in response - yet another one of his attempts to gaslight them failed.

"Right then, let's all get to our teams then!" Mr. Kennedy exclaimed, walking swiftly towards the storage room. He came out, pulling a whiteboard beside him, and stopped in the middle of the hall. "All of your names are written on the board, four teams will be playing, but, to make things more interesting, each of you will have a partner that will work as an extension of your own body - meaning, that if one gets hit, both will be out". One gulped down her growing fear. Her head began to tingle as the lights shone in her eyes, so much so that it made her bruises ache harder. She knew she would lose, no matter how hard she tried. She was useless when it came to sports, especially dodging things. Her senses were always heightened, and yet her reflexes were slower than most. One knew she was a huge disadvantage to her future partner. Just as she was walking towards the board, she felt her footstep into a hole. Usually people would have felt fear of falling, but this fall was surprisingly calming. The air engulfed her body. It was a nurturing feeling, one she never knew about. The smell of the hall faded and the fragrance of fresh flowers swirled into her nose. She felt her whole body lighten and the pain from her bruises disappear. She was falling through the sky but felt no terror of her body splattering onto the ground into tiny pieces of squashed organs and bones from the fall. For the first time since she met Caleb, she had a feeling that everything would be okay, because in front of her stood Kato. It was only there for a split second. In that split second, she saw the entity bow its head and as it looked up, it disappeared. The noise of the whooshing wind ceased, replaced by loud chattering in the hall. She felt the tension grow, her head stopped hurting but her bruises still ached. A boy stood in Kato's place, who was a little taller than One. He stared straight into her eyes, not even blinking as she walked towards him.

"A, are you Alex?" One stuttered out, stopping at a metre's distance from him.

"Yeah, you must be One then," Alex replied, not saying anything afterwards. They stood there awkwardly as everybody else ran around trying to find their partner and group. One looked at Alex's feet during the silence, not bringing himself to look up at his face. "Do you have a plan?" She looked up at him and frowned a little; if running around like a maniac until you got hit was a plan that she always went for and still managed to get bruises, then it was worth just saying no. She shook her head and started walking with Alex to the benches at the side of the hall. "Well, I don't either, but I don't feel like playing, so let's just lose in the first round."

One stared at him in shock. It was the first time she met someone in P.E that wasn't competitive or scared for their life. Alex was just there. He didn't give two shits about what was going to happen. She felt glad that she had someone like him as a partner. She felt like she would have not needed to try.

The first two teams were up - both of them had 3 pairs playing on each side. Alex leaned back onto the plain beige wall, which was infused with the sweat, screams and tears of students. He exhaled slowly and turned his head to One. "So, what's the deal with you and Mr. Kennedy?"

"Me and Mr. Kennedy?" One questioned. "What do you mean?"

Alex tilted his head and stuck out his lips. "Well...Mr Kennedy just always picks on you so I assumed you guys had a quarrel or an agreement of some sort."

"An argument, huh?" One thought. She didn't really know how to answer Alex's question because she had never really thought about it herself. One had always just accepted being the weakest. She had never tried to fight back.

"I guess," she paused, "he just doesn't like me," replied One.

"Hm," Alex grunted in response, furrowing his eyebrows. "I don't think Mr. Kennedy likes anyone, One. He never gives out marks higher than 9."

One turned around, eyes wide open. "What?"

"Yeah. Even the try-hards that actually do really well only ever get 9. The only time he gave out a 10," Alex continued, "was when some girl had a panic attack from him shouting at her and criticising her every move. That 10 he gave her was bribery to not report him."

"No way..." One was shocked. She wasn't the only one who suffered from his terror? "What happened to the girl? What did she do?"

"She refused the 10 and told the administration. They said they'd sort it out once they have time but, as you can see, he's still here."

They both sat there in silence afterwards until the first game had finished. Alex and One walked slowly to the battlefield, enjoying their last moments of painless freedom. One scanned the opposing team - no Drystan or his minions. She sighed in relief; Mr. Kennedy blew the whistle and the game began.

One and Alex barely moved around, they were away from the crossfire. The tactic the opposing team seemed to have chosen was to gang up on a pair until they were out and go to the next pair. Their plan worked. Very soon, the last pair standing was Alex and One. One made it seem like she actually tried to dodge the balls, while Alex just stood there in one place. Not surprisingly, Alex got hit first, and they were out, but this didn't please Mr. Kennedy whatsoever.

"One, Alex. What on earth was that?" His pitch heightened and voice cracked. He flailed his arms around, emphasising just how dumbfounded he was. "I honestly don't know what to say. I am very disappointed in you." One could feel menacing glare was specifically towards him. The hair horns sprouted once more, but before she could get a clearer view of them, One shut her eyes. "Your pair will stay to play in the next round. Ruby and Amber, you'll have to wait a round." She could feel her cheeks heat up as she clenched her sweaty palms together. "I except better from you, One." That phrase left her helpless self frozen. She disappointed everyone. Again. Her actions caused a chain reaction, as always. Her stupid delicious made things worse for everyone. It was her fault. It always was. And nobody could fix it, especially her. She turned to look at Alex, who stared at her with an expression she couldn't make out. She felt her face heat up as she clenched her sweaty fists together. One Everyone started moving around quietly, making sure to quietly glare at One when they got the chance.

When Mr. Kennedy blew his whistle, One finally looked up at the hungry hyenas frantically grabbing the balls. She knew exactly what this meant. She stood no chance to begin with. As soon as Mr. Kennedy yelled out her name, she knew it would be the end. She braced herself.

The pain came in nonrhythmic waves; bruises formed on top of old ones; scabs were irritated. Her feet moved with the storm of rubber spheres, she danced clumsily along the floor. Yet, her beautiful dance seemed breathtaking for no one. All they saw was a pig running around squealing - they thought it was the funniest thing they have ever seen. Alex practically stood still. Nobody aimed at him. Their only target was One.
...
«На крыльях унеслись, озорники!
А где душа? Украли воровски!
Кому теперь я жаловаться стану?
Кто за ущерб меня вознаградит?
На старости стать жертвою обмана!
Но я позором поделом покрыт»

Неначе гучним дзвоном пролунало в голові Чета, щойно він повернувся до свідомості від міцного удару копита по животу. Кнурик вже був тут як тут. А ось місце, де опинився Чет, було зовсім новим – різнобарвний безлад був в кожній щілині. Купа банок, часто незрозумілого вмісту, деякі з них наповнені пісками різних відтінків, в одній навіть козячий ріг (хіба що, більший, ніж звичайний), а більшість ще й заплямовані фарбами та щільно закриті; якщо добряче придивитись, то серед дощок з оливкового дерева, що слугували стінами, можна було помітити купу маленьких лоз винограду, а на деяких навіть звисали ґрона цієї ягоди. Вікна були відчинені навстіж, прохолодний вітерець вечору лився потоком з одного кінця кімнати до іншого через вікна, а світло заливало простір кімнати такими чіткими променями, неначе по них можна було видертись до небес. Найбільше в очі впадали картини, десятки маленьких та великих, найрізноманітніших форм та барв. Ними була обвішана значна частина стін, і представляли вони собою величезне різномаїття гармонічних поєднань кольорів всередині кожної з рамок, що розтікалися по цих картинам спіралями, плавними фігурами та згинами форм, котрі змінювали одна одну. Та навіть так, від поєднання всіх цих маленьких світиків поряд, Честеру марились маленькі нотки хаосу, що виникали від дивакуватих поєднань кольорів сусідніх робіт, що знайшли своє місце на цих стінах. Не звертаючи на це уваги, подібно до дощок цих стін, візерунки часто нагадували чай, кинутий у кип'яток, чи хмари, розмазані й розтерті по небесній площині вітрами, чи запахи цієї кімнати, що поширюються і перемішуються утворюючи нові й нові відтінки подібного в кожному куточку цього приміщення. Серед різкого запаху фарб ледь відчувались легкі аромати свіжості, так притаманної квітучим садам та ранковим лісам, сповненим усіма можливими відтінками зеленого, рухомого та статичного. Вони поманили Чета відволіктись від розглядання художніх робіт і скуштувати джерело цього аромату. Джерелом була та сама лоза з ледь прозорим зеленим виноградом. Щойно декілька з них були вкинуті в рота, та мали бути пережовані, як вони одразу стали рідкою солодкою рідиною, з легким присмаком алкоголю. Спершу хлопець цьому здивувався, але потім йому видалось це смачним, і зірвавши собі жменьку, він пошкендебенькав по кімнаті. "Тепер я буду не дивитись на картини і їсти виноград, а споглядати мистецтво та куштувати плоди природи", - з посмішкою про себе подумав Чет. По ходу він давав трохи винограду і свину, та той лиш хрумкав його і поважно ходив хвостиком, не менш пильно вдивляючись в картини.

Насправді Чет байдикував, ходячи колами, не тільки тому, що він обмірковував своє положення, невирішене питання листа для Фей, чи дійсно він взагалі розуміє, що на цих картинах, але й через те, що він знаходився в хатинці невідомої йому дівчини, та навіть не здогадувався, що з цим робити. Можливо, ця дівчина могла знати щось про Фей, та й це було не точно.

Міркування були обірвані раптовим хрюком кнурика, що першим відчув новий апетитний запах сиру, смаженої зелені, яєць та м'ясця. Це чотирилапе створіннячко вмить вибило двері та спрямувало себе до ще одного помешкання гори картин. Честер пішов вслід, і одразу ж впіймав на собі погляд тієї самої дівчини, що зустріла їх на вершині гори.

— О, то ти нарешті прокинувся, — промовила вона, піднялась та пішла в напрямку невеличкої кухні.

— Так, здається, я відчуваю що проспав більше як день. Очі ледве розплющити зміг. Я, власне, хотів поцікавитись, ти тут сама живеш? — поцікавився Чес, розглядаючи нове приміщення. Воно було трохи просторішим, де-не-де стояли гасові лампи, що освітлювали ще незавершені картини, і судячи з відкритих банок фарб, мисткиня працювала над ними паралельно. Ця кімната була менше наповненою тим помаранчевим кольором вечору, та все ж рясніла не меншою кількістю кольорів завдяки всюдисущим картинам. Зліва знаходилась крихітна кухонька з усім необхідним та величенькою мискою пасти з усіма тими ароматами, що виманили сюди свина. На поличках, на стінах знаходились купи різних трав, більшість з яких можна було помітити дорогою на гору, хоча деяких чудернацьких Чет в житті не бачив. Декілька поличок було виділено лише під пірамідки з пляшок вин, що лежали одна на одній. Знизу, під столом, було також декілька шухляд, але вже з дверцятами, що за собою обов'язково приховували таємничий вміст.

— Та ні, не зовсім сама, адже це було б якось сумно. Твій новий приятель мій сусід по хатці, а він ще те базікало, тож з ним нудно не буває, — дівчина вже встигла поставити миску з пастою на стіл, та тим часом викладала тарілки, виделки та ножі на трьох, —

насправді я не так вже й давно тут живу. Раніше я подорожувала, та врешті-решт знайшла це чудове місце. До речі, судячи з того, звідки та в якому стані ти прийшов, то тебе теж можна назвати мандрівником?

— Якщо й мандрівником, то дуже кепським. Хороші мандрівники навряд вдаються до таких гідів, як ось цей от, — з перекривленим обличчям, неначе знову переживши "екскурсію" на гору, вказав на свина Чет.

— Ха-ха, ну, якщо тобі доводилось вдаватись до допомоги мого приятеля, то, мабуть, твоя правда. Схоже, мені дуже пощастило, бо я посилала його по усілякі трави, а він тут привів мені людину. Проте, Чете, невже у тебе якісь проблеми з орієнтацією в просторі?

— Гей, а чому ти знаєш моє ім'я? А тим більше чому мені відоме твоє, Діно? Тобі не видається це..

— Пробач, що перебиваю, та можеш сідати їсти. Досить вже стояти при вході. — Після цих слів кнурик відразу заскочив на стільчик, вхопив виделку з ножем і почав наминати пасту. Честер, з очевидно спантеличеним виглядом, також пішов до столу. Стіл, як і стільці та стіни, також був змайстрованим з дощок оливкового дерева, візерунки котрого, такою ж мірою, чудово додавали антуражу. Важко було сказати, що пахло сильніше — щойно приготовлена гаряча страва чи фарба з купи свіжих полотен, котрими була вкрита ледь не вся права половина кімнати.

— А кнурик завжди їсть за столом разом з тобою?

— Кнурик?! Якось неповажно до людини так, — обурилась Діна. Чет не менше очманів.

— Людина? Та ні, кнурик же.

— Ну людина ж.

— Та ну кнурик же. Ну свин.

— Ні, людина.

— Свинючка ж.

— Людина, — з особливим наголосом на останню голосну, глибоким вдихом та пильним поглядом наприкінці Діна остаточно довела свою правоту та завершила цей непростий дискурс. Далі була лиш тривала мовчанка, яку Чет намагався заїсти, бо знав що найкращий шлях не вести діалог з поважної причини — невпинно набивати живота. Та через деякий час він все ж знайшов шлях відновити розмову: — Ти цікавилася, чому ж я загубився…

— М, так, точно, — навіть не дожувавши промовила Діна.

— Ну знаєш, коли тебе оточують одні лиш однакові дерева, куди, трясця, не поглянь, а певний ти лише в тому, де верх, а де низ, то волею-неволею вже втрачаєш будь-які орієнтири.

— Та ну, адже це ж так просто.

— Просто орієнтуватись в безладі?!

— Не зовсім то це й безлад. Ти прислуховувався колись до вітру? Чи звертав колись увагу на зелену живність? Як вона росте, які закономірності проявляє? Це все, на перший погляд, може видаватись гармидером, проте, при більш цілісному погляді можна побачити порядок.

— Але хіба те, як все оточення в лісі виглядає чи росте, не є лиш збігом купи випадковостей?

— Ніщо не відбувається випадково, і місце росту кожного пагінця має свої підстави, а потоки вітру чи води — напрямки та початки. – Діну, часом в розмовах, дійсно заносило, і тоді її було вже не спинити. Вона відкинула виделку та їжу і, здавалось, ніби в її словах та жестикуляції от-от сконцентрується вся ця кімната, весь цей світ схлопнеться, а її пояснення ще досі продовжуватимуться. — В лісі є не менший порядок, аніж у хвилях океанів. Здається, ніби вони постійно рухаються в якихось випадкових напрямках, б'ються одне об одну та створюють море хаосу, проте і в них є свій лад. Вода має властивість приймати будь-які форми, що, до речі, і дозволяє їй існувати вічно, адже все, що є настільки ж гнучким, та може так добре пристосовуватись до зовнішніх умов, існуватиме завжди. Так от ці хвилі не вдаряють та розбивають одна одну нескінченну кількість разів, вони лиш перетікають між собою, об'єднуються та розділяються, міняються своєю водою, та загалом є частиною одного океану. Піски пустелі вічно змінюються в напрямах вітру, а дюни, що були вчора, ти вже ніколи не зустрінеш — замість них сьогодні нові.

«Вирує море. Кожен дальший вал
Усе страшніша підіймає прірва...
Весь хаос вод цей невгавущий шквал
З безодні супокою вирвав!
І дивно знать, що десь на глибині,
Усе незмінне, непорушне навіть,
І лиш дельфін в принишклім табуні
Своє маля напучує і бавить!
О, хаосе, я пізнаю тебе!», — раптом процитувала Діна.

Господарка взяла невелику паузу, аби ще трохи насолодитись вмістом своєї тарілки, та по її очам було чітко видно, що от-от, і вона продовжить.

— Кристалізація мистецтва із безладу? — почав вловлювати думку Чет.

— Ось-ось, саме це я хотіла донести! Всесвіт кровоточить нескінченністю, використовуй хаос як власний інструмент.

Вечір підходив до свого кінця. Миска пасти була ум'ята трьома на одному подиху, кнурик об'їдений валявся в сусідній кімнаті, а Чет говорив з Діною з самої вечері про її колишні подорожі, місця, де вона раніше бувала, народи та царів, котрих зустрічала. Тепер Честер знаходив набагато більше задоволення в розгляданні картин Діни, тому що розмова за вечерею відкрила йому секрет її мистецтва. Стіни тепер і були цим бурхливим морем, нескінченними дюнами та небом, наповненим вічно рухливими й безмежно гарними хмарами. Діна, паралельно до бесід не переставала малювати, а кількома новими завершеними картинами вона доповнила свою настінну композицію.

— Знаєш, Чете, якщо заплющити очі, то можна почути музику того, що ти щойно бачив. Гайда, спробуй! — Чет дещо повагався, та врешті-решт заплющив очі. Через декілька секунд він дійсно почув якісь бряцання, але це було зовсім не те, чого він очікував. Через його спантеличене обличчя Діна не спромоглась втримати сміх, він обурено розплющив очі та ще більше обурився на "шарлатанку", що непомітно взяла кухонний посуд та видавала ці аритмічні звуки на ньому.

— Ого, ну ти й жартівниця! — розчаровано вимовив Чет

— Та не засмучуйся, ти ж спершу дійсно чув якусь гарну музику всередині. То спробуй реалізувати гармонію, що ти чуєш від цих стін, — вона простягнула йому кілька посудин та інших дрібничок і відновила свої аритмічні звуки, — нужбо, спробуй доповнити, щоб вийшло гармонічно.

Всю ніч з хатинки грала тиха музика.
Натискаючи кнопку, ви даєте згоду на обробку персональних даних