Ліцей "Крила"
«Зелений 184». Частина #3
Минув рік. Тарас Лобода, Софія Демко, Дарія Пархоменко, тепер вже учні 10 та 11 класів разом із своїм наставником, Олегом Бондаренко, вчителем риторики, історії та літератури, продовжують працювати над книгою "Зелений 184".

Книга побудована за тримовним принципом, що відображає картини світу наших учнів. І, звісно, книга нецензурована, тож можна переживати з головними героями ще дужче.
У новій частині персонажі все глибше поринають у таємниці лісу. Та чи наблизяться вони до розгадки?
Раптом ви не читали початок книги, то за посиланнями ви можете перейти до частини #1, частини #2 та частини #3.
#ff0505: Первая оттепель души
Солнечные лучи расплылись, озаряя тёмные, наполненные печалью и тоской стены. Александр ещё какое-то время был сбит с толку и мог лишь блымать выцветшими, блеклыми глазами на рыжего парня в белой рубахе с разноцветными узорами на груди и рукавах. Хаотично торчали длинные, ниже подбородка незнакомца, пряди огненного цвета. Два больших зелёных ярких омута глядели на Сашеньку с глубиной и загадкой, которая так сбивала с толку.

– Ты ещё кто? – запинаясь прохрипел Александр, не успев от неожиданности промочить горло водой, которая была в стакане на тумбочке.

Молодец несколько раз похлопал глазами и протёр их, проверяя, не в бреду ли он, не стал ли его чёрный человек в углу очень даже реальным рыжим парнем, который ко всему прочему и "доброе утро" пожелал.

– Елисей, – меланхолично ответил незнакомец, с лёгкой улыбкой осматривая просторы комнаты. – Елисей Разумовский, – добавил тихим голосом с придыханием гость и перевёл взгляд на хозяина помещения,

Услышав фамилию Саше все стало понятно. Эта фамилия в их городке была «говорящая». Семья Разумовских была семьёй безумцев. Они жили на окраине города, недалеко от заброшенной церкви, и каждая собака знала, что к этим жильцам соваться не стоит. Почему их невзлюбили? До конца не понятно, но одно совершенно ясно: неизвестное людей пугает, а эти люди были чудаками и о них слишком много было известно как про местных чудаков.

– Разумовский? – переспросил, высказывая интонацией своё раздражение и хмуро глядя на Елисея, Саша. Проснуться после ночной чертовщины в одной комнате с сыном главных чудаков города явно не входило в его ритуал утреннего "пробуждения" после бессонной ночи.

– Верно, – спокойно ответил рыжевласый, слишком спокойно как для человека, которому сейчас предъявили вполне уместную претензию в одном вопросе и слове.

– Какого чёрта ты тут делаешь, объясни мне? Дверью ошибся? Ну так шуруй отсюда, я понятно изъясняюсь? – недовольство в голосе юноши повышалось с каждым вопросом.

– Извольте изъясниться, милостивый государь, – приняв во внимание все вопросы, всё так же меланхолично и отстранённо начал Елисей. – Вы упали, сударь. Выбежали ночью из дома будто в бреду. Бормотали что-то, взор был юродивый. Я когда к вам подошёл, вы сомлели. Я уж и не знал, что делать. Не бросать же вас в снегу февральской ночью, так ещё и в полнолуние. Сами поймите, ещё те черти в это время скитаются. Занёс вас в дом, пока вы были без чувств, а сам душеньку вашу обессиленную стерёг от нечести всякой. Вы знаете, душенька наша совсем уязвима в состоянии беспамятства, в состоянии болезни сей, в которой вы оказались...

– Ты сейчас из меня дурачка делаешь, а? – прошипел, словно змея, Александр. Многие часы без сна и типичные последствия вам обеспечены – раздражительность и агрессия.

– Никак нет! Это было бы столь грубо с моей стороны, милый гражданин. Знаете, извольте представиться, милостивый государь, – попросил Елисей вставая на ноги, пошатнувшись. Босые ноги, шаркая, понесли подростка к Александру. Парень был похож своей фигурой в белой рубахе на берёзку. Его худоба была здоровой. Не то что Александр со своими впалыми щеками и мертвецким цветом кожи. Разумовский вновь сел на пол, но теперь рядом с кроватью хозяина. Взгляд изумрудных глаз будто был не из мира сего. Об этом говорила и странная для нашего времени манера речи. Его "милостивый государь" прямо слух резало.

– Александр, – после паузы в их диалоге ответил он. Хотя, это больше был монолог Елисея. Он тут больше всех «молвил».

Тёплая рука коснулась руки Саши, вызвав мурашки по телу. Эти руки касались вчера его холодных от мороза щёк. Но трогала его тварь, что была покровителем умерших на замёрзшем озере, а не Разумовский. И не такое привидится в бреду.

– Александр... – задумчиво прошептал тот, делая глубокий вдох, будто ему трудно дышать. – Рождены вы, чтобы народовище защищать. Смысл бытия сего и заключается в вашей защите, и это страшно...

Мрачный взгляд полный непонимания и возмущения был устремлён на своего рода ведьмака, который вещал откровенную чушь. «Пусть ещё на картах Таро погадает», – пронеслось у Саши в голове, пока Елисей сделал паузу. Но сея пауза значила, кажется, так же много, как и его самобеседование.

Он ждал окончания предложения, но рыжик не спешил его заканчивать. Может даже не думал его заканчивать. Александра это бесило.

– Почему? – спросил Александр, облизнув сухие губы. В горле была самая настоящая пустыня Сахара, но он не спешил сделать несколько глотков воды, будто боялся что-то пропустить.

– Это путь к уничтожению, – два глубоких зелёных омута заглянули будто в душу, будто видели насквозь, от чего Саше стало неуютно. Он не понимал, о чём говорит Разумовский. Он говорил, как безумец, будто в бреду. Хотя Саша тоже не так здоров. Ему привиделись твари под толстым льдом и фигура с большими крыльями. Он тоже сумасшедший, но он и не хотел заглядывать в это умопомешательство снова. В то же время Елисей жил в этих углах своего безумия и, должно полагать, даже не выбирался оттуда. Это, наверное, и пугало. Саша будто чувствовал, как Разумовский видел его безумие и без слов говорил: "Да, ты такой же, как я, такой же безумный". Саша не хотел быть безумным. «Я ведь нормальный, да?» – проносилось у него в голове от раза к разу, пока Елисей не отводил взгляд. Он прикрыл глаза ладонью, будто что-то вспоминает.

– Мои чёботы. Их снова украли. И носки...

Меланхоличная манера речи не покидала уста Елисея. Но в голосе не было типичного недовольства и гнева. В голосе была обыденность. «Либо он обдолбанный, либо всегда так говорит», – снова про себя предположил Саша, хмуря брови.

– Кто? – в этот раз вслух спросил юноша, глядя на Елисея непроясненным взором с остатками раздражения.

Елисей подвёлся и плавными движениями осмотрелся, бормоча что-то под нос.

– Как же так произошло? Я ведь всё сделал, чтобы от этого избавиться. – всё это было бреднями для Саши. Кажется, раздражение отступило назад, когда столь необычная персона была прямо здесь и сейчас. Он мало что знал о семье Разумовского и о самом Елисее. Но теперь узнал в полной мере. Этот тип надолго засядет у него в голове.

Александр вышел из раздумий уже тогда, когда Разумовский воркуя, возможно, со своими голосами в голове, хлопнул дверью, скрываясь за ней.

– Вот он, Елисей Разумовский, – явно шокированный этой комедией сказал Саша, нахмурившись. Хотя, вовсе это и не комедия. Страшно наблюдать за выжившим из ума мальчиком, которому от силы лет семнадцать. После этой беседы остался маловразумительный осадок. Ни на один из вопросов Елисей не ответил. Он был на своей волне. Но штука вся в том, что эти слова безумца явно не просто бессмысленный бред. Было в этом что-то, что открыло люк в подполье. Очень близкое подполье, бок о бок, рука об руку, двор о двор, а между тем, близок локоть, да не укусишь.


Он сидел на кровати, сложив ноги в позе лотоса, глядя в окно, за которым виднелась фигура с рыжими волосами, которая без особых проблем шла по снегу босыми ногами. Сидел он и просто пытался угомонить поток мыслей, что были скомканы воедино. Эту вьюгу он совсем не скоро успокоит. А пока, вместе с февральским снегом, будет таять его ледяное сердце.
#6495ED
– Та не було б це казкою, якби там дрібки магії не було, чи не так? Так ось ліс був незвичайним: кожне дерево та деревце, що там росли, були живими. Та не просто живими, як будь-які інші, бо містили в собі душі. При смерті душа кожної неспокійної людини не мала іншого шляху, окрім як закріплятись за деревами цієї місцини. В тих велетенських, на перший погляд, вже висохлих та мертвих, деревах вони знаходили свої нові домівки, де могли б провести хоч цілу вічність, намагаючись роз'яснити, що ж їх досі бентежило.

– Бабуню, невже їм могло знадобитись стільки часу на таку просту справу. Я-от знаю, що мене тривожить: схочу, так піду побавлюсь, не схочу – так поїм.

– Хо-хо, як добре, що ти в нас такий кмітливий, – кожного разу такий легкий смішок бабуні міг перейти в легкий кашель, чого постійно лякався Чес. Від жахаючої думки, що через нього бабуні часто боляче, він досить успішно захищався поясненням: "Ну це, мабуть, від старості таке, нічого не вдієш".

– Проте не всім так добре вдається це, як тобі. Деяким навіть життя не вистачало, аби поладнати з собою... Ось їм і залишається лиш метушитися, прив'язаними до останнього кайдану – своєї бентеги та власного дерева. В такому лісі й жив лісоруб. Щозими він топив піч, щодня готував попоїсти на вогнищі, і для цього..

– Він рубав дерева?

– Саме так! Хтозна чи був він посвячений в таємницю цих дерев, та ні краплі сумнівів не виникало в ньому при кожному проникненні сокири під шкіру дерева. Ні краплі сумнівів при помасі на душу...


Ну і що тобі залишається після химерної дуелі з особою, яка щойно перекинулась з тварюки на людину та жерла свої метелики? Чи часто доводиться стрілятись з диваками в костюмах посеред лісу? От Четова голова і була заповнена лиш думкою щодо цієї події, бо прокручуючи її, він відчайдушно намагався усвідомити особу Лафлауда. Той хитрун дещо нагадував одного торговця вдачею з коротенького твору Стівена Вінсента Бене, проте назва тексту успішно вилетіла з пам'яті Честера (школі просто чудово вдається засмічувати усілякою маячнею всю пам'ять).

Та в ще більшому спантеличенні Чес почувався від слів, промовлених за розмови. Його свідомість невпинно кровоточила ваганнями, і, на жаль, новий барвистий кубик рубика у вигляді листа для якоїсь Фей, не сильно допомагав відволіктись. «Невже в моїх взаєминах з Ваном щось не так? Хіба це так дивно, що я лиш вберігаю людину від знущань? І що це за місце, яке торкається неба? Може, височінь якась. Ох, цей хрюкіт так заважає міркувати! Хрюкіт?» Але й справді досить неподалік пролунав хрюкіт, а потім ще й шарудіння хвої (мабуть рильцем). «Може, з'їсти?», спало на думку Чету, тож той попрямував до носія хрюкоту. Кнурик миттю вийняв рило з-під хвої, застрибав та почав ганяти довкола Чета. Юнак вхопив свина, підняв до себе (звір був ще малим) та глянув. Раптом свин притих та поглянув в очі Чету. Це був настільки проникливий та навіть трохи примружений погляд, що Чета відвідала думка, чи не всі в цьому лісі прикидаються тваринами? Після недовгого зазирання у вічі одне одному свин раптом хрюкнув і Чет його впустив від миттєвого переляку. Свин підвівся на всі чотири, заспокоївся і дуже поважною ходою покрокував в якомусь впевненому напрямку. Хлопцю поряд нічого й не залишилось, окрім як рушити за кнуриком. «Дивакуватий він якийсь. Все одно не маю нічого гострого, тому поблукаю поки з ним.»

Ліс плавно перетікав з соснового в дубовий, відтінки зеленого все світлішали та світлішали, і в якийсь момент цього холодного соснового зеленого зовсім не залишилось. В цьому "новому" лісі була гущавина зелених дубових зачісок, що більше не утворювали стелі, чіткої межі між цією місциною та небом. Тепер межа майже не мала рамок, тому, можливо, небо стало ближчим до землі. Чет гадав, йому дуже пощастило (хоч часом він це розглядав як данину нашій природі) з вмінням насолоджуватись красою довкола нього. Йому були знайомі деякі люди, що не могли пізнати насолоди від таких неповторюваних місць. Ти скажеш їм поглянути на величні білосніжні повітряні форми та образи, створені самою випадковістю, та вони лиш запитають, що гарного ти бачиш в небі та летючій воді. Запропонуєш помилуватись зеленою чудасією лісу, та вони знизують плечима з непорозумінням в очах. І як такі люди взагалі можуть бути щасливими? Чес вдихав на повні легені ці лісні аромати, що нагадують йому шкільні пікніки. В таких подорожах через мізерні мізки однокласників купи бійок були буденним явищем. Хоч дещо відмінне і було саме в цьому лісі. Запаморочливі запахи були свіжими та навдивовижу легкими - тим разюче огиднішими були спогади про запахи міста. Це місце надавало Честеру неосяжне відчуття присутності, він прислухався й міг відрізнити найменші дзенькання трикутничків-роси, найтонші сопілки-щебетання від всюдисущої туби-вітру і шелесту легковажного листя посеред велетенського оркестру довкола. Навіть гомін пташок над найвищими деревами був запросто вловимим для нового вільного слухача. Краєм вуха йому було чути, як жменька крилатиків обговорювали "отих двох нелетючих, шкендебенькаючих бозна-куди", як же сьогодні їм кортить заморити соковитого черв'ячка і інші безглуздощі.

Більше не хотілось задавати собі старих питань. Їх можна відкласти та не бентежитись. В цьому лісі багато простору. Мабуть, інтерес до особи Лафлауда можна приховати тут під деревцем або купиною. Нерозуміння власних поглядів він може помістити тут, між цими товстенними розгалуженнями стовбура, схоже, воно тут добре триматиметься. А питання химерних відносин з Ваном можна покласти ген-ген на галявинці (де-небудь на дереві чи під пеньком воно б навряд чи влізло). Хіба що таємницю листа для Фей можна залишити в кишені - не сильно обтяжлива. Та ось вже й легше стало.

Ліс невпинно мінявся, кнурик все непохитно чалапав до якоїсь цілі, а Чесу залишалось лиш зачудовано слідувати за своїм новим провідником. Дерев ставало все менше. Частіше зустрічались усілякі невисочкі рослини, купини, а дерева молодші й молодші. Враз свин захрокав, підняв рильце догори, задумливо поглянув та, тепер з особливою жвавістю, застрибав на своєму шляху. Зрештою, вже обоє несучись, один від радості, інший навздогін, вони долали не тільки відстань, але й висоту. Їхній шлях почав підйом на гору, а ліс вже практично розчинився в новій свіжій та відкритій порожнечі. Ось він вже опинився за спиною, позад Честера тепер розлягалися ті безкрайні гущавини, повз нього милувались лиш молоденькі деревця, кущі з різнобарвними ягідками. Краєм ока Чес навіть вловив якесь червоне сяйво. Поглянув уважніше, це був кущ у вогні. Хто його підпалив, чи може він сам захотів спалахнути - не просте питання. Та не час забивати цим голову, аби ще за кнуриком встигати. Ось попереду вже і новий лісок зі своїми дещо вологішими ароматами. Підйом ставав все стрімкішим й стрімкішим, корені дерев тепер могли стирчати з-під землі, просто не влазячи через крутість схилу. Звісно, цей ліс зовсім не був сповнений такими ж насиченими та густими пахощами, проте при кожному глибокому подиху легені вмить наповнювались вологою. Здавалось, ніби всі ці зовсім молоді сосонки, ялинки тільки нею і живились: половина коріння навіть не в землі, гора волога й ззовні, тож дерева неначе корою, хвоєю і кожною гілочкою всмоктували всю летючу воду довкола. А інакше навіщо тут було селитись (не дурні ж)?

Здається, за пів години бігу кнурик вже стомився, припинив, вибризкуючи енергію, стрибати та спокійненько чалапав все в тому ж напрямку. Часом озирався на захекану людину та лиш підхрюкував на таке і робив вигляд, наче не помічає. Та через пару секунд їхні очі миттю залились небесно-блакитним з вкрапленнями білого: вони нарешті вийшли з ліску, попрощавшись з його освіжаючими ароматами, та зіткнулись з омріяною неосяжною блакиттю. Вона була величною. Ні гора, щойно підкорена, ні загадкова хатинка, наче причепурена обплетенням з виноградної лози, ні навіть ліс не могли зрівнятись з цією сяючою стелею світу, що не мала меж. Чес зі свином, неочікувано і для них самих, дуже засумували за блакиттю, та тепер вона знову висіла над ними. Другий не довго милувався і повів свої копитця до будиночка. Ця споруда виглядала надивовижу старою, проте це було вловимо лиш завдяки мізерним деталям. Будиночок не те щоб часто доглядали, проте прегарні візерунки, що з відстані виглядали як небо й хмарки, чудово компенсували будь-які недоліки. А виноградна лоза, що пустила довжелезні пальці по цілому будинку, додавала особливого шарму цій споруді. Це місце було живим, мало власне серцебиття, і пульс виднівся у виноградних пагонах. Виноградини легко поштурхувались від імпульсів життя. "Здається, в лісі такого не було. Він не вирував так, він неначе спав, чи що?" Та час було наблизитись до хати. Кнур поштурхав дверцята, через хвильку почулась велетенська купа якогось шуму зсередини, ручка повернулась та двері різко відчинились навстіж. З цим же різким рухом з дверей линув грандіозний потік життя, котрий приховувався за тими кольоровими стінами та зеленими пальцями (чи то судинами). Цей потік не зніс Честера з ніг, але струсонув точно. Від такого повернення до тіла він вперше за довгий час звернув увагу наскільки був стомленим. Ноги намагались знайти останні сили, щоб втримувати тіло, яке вже не могло тримати рівну спину та голову, а тяжіння неначе в сотню разів збільшилось. З-за дверей почулись вигуки мешканки, що вже встигла помацати за щічки й бочки кнурика: "Хо-хо, мій любий друже, ти повернувся! Добре прогулявся? Гей, а що це в тебе за дубове листя на копитцях. Стій, ти до лісу спускався? Я ж тобі незчисленну кількість разів гов.. А що то за хлопець такий?" Далі Чес не почув. Ці пориви життя остаточно знесли його з ніг: він зовсім знемігся, очі нестримно злипались, а свідомість вже було не втримати. Він звалився з ніг, та перед цим лиш встиг побачити постать, що стрімко наближалася до нього. Діна чимдуж поспішала, але їй не вистачило жвавості. Падіння було нестерпно довгим, хоч він і засинав прямо в процесі. Тіло зупинилось на землі, він продовжував падати, провалюватись і летіти чимдалі від того життя, на котре щойно натрапив.


Він промайнув дівчину з хижки, пару секунд і вже повз кнура також пролетів. Земля зупинила лиш тіло, а крізь туманний погляд він встигає помітити удар голови об землю, ось вона вже покрита травою, а ось і сама, блискуча своєю росою, зелень віддаляється, віддаляється. Він провалюється в цю велетенську гору, що буквально щойно підкорив. Якесь тьмяне червоне сяйво з самого дна дещо освічує низ, а все довкола заливається легким промінням його тіла. Велетенські корені дерев, що мали покрити цей простір, на невеликий подив Честера, виглядають як руки Вана та його батьків. Зап'ястя неначе занурені згори, аби живитись соками та рідинами цих ґрунтів. Тільки замість широченних систем та розгалужень корінців, ці велетенські руки висмоктують все кінчиками розчепірених пальців. Так і видно, як товстенні жила, наповнені майбутніми соками винограду чи усіляких соковитих фруктів, пульсують на добряче засмаглих та міцних руках Фіна. На тонких довгих руках, набагато делікатніший, ніж сама Хао, судин майже не видно, та і самі руки ніби намагаються приховати всі ознаки нахабної крадіжки крові цієї гори. Тільки пухкенькі кінцівки Вана виглядають тут самими невинними. А маленькі корінці трави, кущів та іншої живності втілились в десятки і сотні маленьких рожевих копитець та ножів, по котрим мізерними цівками стікає кров.

Пролітаючи поблизу якої-небудь з рук, Чес, вдивляючись у всі ці пори, невеликі складки та зморшки, що рухаються, пульсують і дихають, в нього повертається тривога. А разом з тривогою і відчуття небезпеки, справжнє відчуття цього падіння, вітру, що обвиває його з усіх сторін і клубів випарів цих кінцівок, їхнього дихання. Цих густих газів настільки багато, що Чес вже починає дихати ними, а не повітрям. Та від кожного подиху легені ніби наповнюються сотнями частинок пилу, обліплюються всі поверхні всередині і ось вже через лічені хвилини в горлі вже навіть повітрю буде не протиснутись. Та неприємні відчуття лиш посилюються від повернення в свідомість. Від тривоги, що невпинно переростає в страх, Чесу вмить хочеться вхопитись за одну з велетенських рук, повиснути на складках чи судинах, аби тільки припинити це падіння. Проте він лиш ріжеться та роздирає власні долоні купою гострого, на всій поверхні волосся Фіна. Його настільки багато, що хлопцю навіть не дістатись до шкіри цього гіганта. Промайнувши цю кінцівку, він наближається до зовсім не тендітної чи делікатної руки Хао, що легким порухом ледь-ледь відхиляється вбік від людини, що падає, та навіть так не дає змоги вхопитись за себе. "Мабуть, коли ти розміром з мураху, поряд з чим завгодно все може припинити бути тим, чим воно було". Після Хао ще один гострий до болю провал з десятками лез Фіна - та ось нова надія: попереду Ван. Та як тільки Чес долітає до нього, в спробах вхопитись за пухкеньку, незаплямовану руку, він лиш залишає довжелезні лінії крові на ній. Він просто прослизає. Це добиває надію. На кілька десятків секунд його охоплює гнів, по горі починає лунати гучненний крик та він одразу ж і припиняється, бо горлянка Чеса вкрай набита тими проклятущими випарами. "Ніякого тобі голосу, ніякого тобі гніву, нічого тобі не вдіяти! Я безсилий в цьому клятому лісі рук, та ще й хтозна, що на дні, якщо воно взагалі там є!" Проте промайнувши найдовшу з кінцівок, вимазаний кров'ю та ледве дихаючи, Чес вже ледве приглядався до того червоного сяйва, до котрого він все наближався. Враз велетенський темний простір із десятиметровими руками, що ігнорують його існування, швидко потьмянів на фоні джерела полум'яного світіння: двоє примружених очиць палали пристрастю та вогнем. Вони чудово освітлювали мармизу великого хижака в нічно-синьому хутрі, що сидів в притаманному людським істотам положенні за прегарним столиком з чаєм та мисочкою метеликів. На ньому був його незмінний костюм, від людської широкої посмішки тхнуло небезпекою - морда та губи хижака, з-за яких виглядало двійко ікол. Одна шерстиста лапа обережно притримувала горнятко, а інша вже наливала щось з чайничка. І вся ця невелика сценка була, мабуть, єдиною на все дно цієї гори (принаймні так дуже хотілось думати). Довкола лиш пітьма, до призначеного для Честера стільчика лишилось метрів десять падіння, а в голові один лиш жах. Лишається сім метрів, хижак доливає та ставить чайничок на стіл. П'ять метрів, а він бере до лапи один з полум'яно-червоних метеликів. Три метри, а стукіт серця вже давно перебиває гомін вітру та всі можливі думки. Та Честер приземляється. Велетенська хижа посмішка хижака, господаря гори зустрічає його. Та щойно посмішка Лафлауда привідкривається, щоб промовити вітання, неначе міцним кулаком Честера б'є по животу рожевеньке копито. Його обличчя одразу ж викривляється від неочікуваності та болю, Лафлауд розуміє, що до чого, хоче щось швидко промовити та не встигає і розвіюється, як дим, здутий подихом вітру.
Натискаючи кнопку, ви даєте згоду на обробку персональних даних