Ліцей "Крила"
«Зелений 184». Частина #3
Наші учні 9 та 10 класів разом із своїм наставником, Олегом Бондаренко, вчителем риторики, історії та літератури, створили ще одну частину книги "Зелений 184". Над її написанням працювала команда авторів: Тарас Лобода, Софія Демко, Дарія Пархоменко, Мар'яна Поліщук.

Книга побудована за тримовним принципом, що відображає картини світу наших учнів. І, звісно, книга нецензурована, тож можна переживати з головними героями ще дужче.

Нові персонажі, ще глибший внутрішній аналіз та таємниці лісу чекають у наступній частині книги.
Раптом ви не читали початок книги, то за посиланнями ви можете перейти до частини #1 та частини #2
Фей взагалі нічого не пам'ятала. Її існування почалося тут. Повітря в приміщенні, в якому вона опинилася, видавалося занадто чистим. Дівчина з острахом вдихнула, ніби боялася поворушити цей чистий спокій. Цілковита темрява і тиша. Максимально комфортна температура. Фей було неспокійно: їй здавалося, що за цей комфорт доведеться платити. Обережно просунулася вперед, сподіваючись невдовзі дійти до стіни. Діставшись цілі вона якось важко видихнула і інтуїтивно почала шукати чи то вмикач світла, чи то двері, чи хоч щось що якось вплинуло б на її теперішнє положення. Жодних дверей очевидно не було, а ось тумблер знайшовся доволі швидко. Затамувавши подих і трохи зіщулившись Фей натиснула на нього тонкими довгими пальцями. Одразу після швидкого клацання кімнату заповнило м'яке світло, що не мало жодного видимого джерела. Освітлення було так рівномірно розподілено, що майже нічого, крім самої Фей, тіні не лишало. Кімната, в якій вона опинилася, була достатньо просторою. Посередині стояв чи то комод, чи то письмовий стіл. Не маючи навіть умовного розуміння про те, що ж вона має робити, дівчина рушила до цих предметів. Ступивши кілька кроків вона помітила що стеля легенько блимнула блакитним, але за секунду вона знов випромінювала, відбивала світло. Фей смикнулася і зробила останні кроки до комоду. Не наважуючись подивитись всередину вона уважно оглянула кожен його бік. Шухляди спереду, більше нічого. «Ну добре. І чому я взагалі хвилююся?» - спитала себе Фей і ривком витягла першу шухляду. Звичайно ж вона знала причину своїх хвилювань. Вона знала про себе ще менше ніж той, хто зараз читає це, бо навіть власного імені у неї в спогадах тоді не було. В шухляді лежали чисті садові інструменти, з темної глибини шухляди стирчав садовий шланг, праворуч від нього стояла лійка. В нижніх шухлядах лежали мішечки (певно з насінням), горщики, пакети з землею, баночки і пляшечки з добривами і стос глиняних горщиків. У Фей не було вибору - вона взяла лійку, налила в неї воду зі шлангу, поставила її на верхню кришку комоду. З кожним рухом в ній було все більше впевненості в тому що вона робить. «То що, за роботу?» - посміхнулася вона сама собі. Можливо головою вона нічого і не пам'ятала, але її руки вже розуміли, що робити. Фей потягнулася до мішечків з насінням. «Перунів цвіт» - напис на етикетці з простеньким малюнком папороті. «Ну що ж, хай буде перунів цвіт».

Вона дістала горщик, насипала всередину землю, зробила пальцем лунку. Дрібне насіння «Перунового цвіту» лягло в лунку і невдовзі було накрито землею, а потім залите водою. «Що далі?» - подумалося їй, аж тут все зникло. Фей прокинулася. «Дурнуватий сон». На годиннику третя ночі, ще зовсім темно. Фей взяла в руки телефон, щоб перевірити, чи ніхто їй не писав. «Ще три дні» - повідомлення зникло майже одразу після того, як вона побачила сам текст. «Чудово, помру і помру. Три дні? Хотілося б встигнути зробити за них щось корисне». Дівчина лягла в ліжко, а наступною її думкою було: «Та ні, мабуть не помру. Дурість якась».

І справді, Фей не померла ні через три дні, ні через чотири, але вона все одно іноді згадувала про цей нічний випадок.
#191970: Ночные этюды отчаяния
Холодные порывы ветра практически сносили худое бескровное тело. Александр стоял на перекрёстке, босыми ногами касаясь холодной земли. Ночь. Ни луны, ни звёзд видно не было. Всё будто в тумане, хотя, кажется, молочное облако не опускалось на проклятые тропы. По тропам можно было отыскать как жизнь, так и смерть. Только вот какая из них ведёт в заветную, желанную, счастливую жизнь, которой, возможно, через несколько мгновений, он лишится навсегда, сделав несколько десятков шагов не в ту сторону.

Он покрутился вокруг своей оси, рассматривая тёмные пейзажи. Сложно было разглядеть, что есть что, когда единственный источник света был спрятан за хмурыми тучами. Снова мысли путаются в клубок шерстяных ниток. Его снова передёрнуло не то от стужи пустого бездонного пространства, не то от фасцикуляции. Тремор в руках появился первым, после чего добавились непроизвольные подёргивания с периодичностью в несколько минут. К этой "особенности" со временем привыкаешь, но это мешает прорабатывать мелкие детали этюда. Картина стояла уже несколько месяцев, пребывая в процессе создания, но никак не находя своего логичного завершения. Из пучины мыслей, в которых тонул парень без возможности достигнуть берега, его вывел скрип и какой-то дьявольский визг. Вой оглушал и раздавался эхом, хотя никаких предметов не было видно вокруг, от которых бы исходил противный визг. Саша закрыл уши, падая на колени и прижимаясь к остывшей земле. Визг не прекращался. Не было понятно, животные ли, люди или вовсе какое-то чудище издает этот звук. Кажется, ещё чуть-чуть и ушные перепонки лопнут, и руки украсит бордовая жидкость. Крики резко утихли. Парень остался наедине с этой гробовой, мёртвой тишиной. Голова кружилась, а виски пульсировали, но он всё же смог открыть глаза, осмотревшись вокруг. По-прежнему мгла скрадывала ориентиры в пространстве. Было видно только первые несколько метров дороги, что сходилась в одной точке, на которой стоял Саша.



После мгновений тишины послышался плач, горькие рыдания, которые доносились за спиной Александра, где-то в глуши. Он резко повернулся, поднимаясь на ноги и покачиваясь из стороны в сторону. Всё внутри дрожало, но этот плачь и всхлипы его манили.

– Прошу, помоги мне, – послышался юношеский голос, который дрожал от сильного эмоционального всплеска, перебивая его шумными всхлипами.

В груди всё сжималось, хотя этот голос был ему незнаком, но так задевал медные струны его души. Сложно было угадать, что его ждёт впереди, ведь обзор открывался лишь на расстояние вытянутой руки. Однако, по звуку горестного стенания можно было найти источник.

Последовал первый шаг. Земля, будто после длительной июльской жары, изнуренная и шершавая, коснулась мягкой, молодой кожи ног. Хотя, наличие позднего осеннего ветра активно спорило с фактом иссушенного, летнего грунта. Под ноги попадались твёрдые камешки сухой земли. Попадались также и камни, остротой больше похожие на ракушки в глубинах океана. Иногда они оставляли мелкие болезненные царапины, ведь всё ниже пояса было окутано пеленой мрака.

Голос неизвестного с каждым шагом становился отчетливее, а ступни Александра ощущали уже иной материал. Это была трава, мокрая, вероятно, от росы. Жалобные всхлипы отчаяния были совсем близко.

Хруст. Молодой человек замер, ощущая как волна холода обнимает его. Больше насторожил не хруст, а ощущение холода на макушке. Это был не ветер, а будто дыхание. В голове не укладывалось, почему дыхание холодное. Сердце невольной птицей вырывалось из клетки рёбер. Выдох случился лишь через несколько десятков секунд и был он тихий, медленный. Выработка адреналина не позволяла затаить дыхание, нужно было много воздуха, ведь кислородное голодание недопустимо для мозга в экстренные ситуации. "Бежать, надо бежать!" – мгновенная мысль ударила в голову обухом. Про себя он посчитал до трёх, после чего со всех ног бросился вперёд. Тут-то и показался единственный источник света тёмных ночей – луна. Туман всё же опустился на землю, создавая прохладу. Молочная пенка тумана придавала побегу ещё больше напряжения, но деваться некуда. Чужие тяжёлые шаги ломали сухие ветки под ногами. Лучше так, чем неизвестность, которая преследует. Сосны, высокие сосны попадались на пути в хаотичном порядке. Пока что выхода не было видно, что даже не печалило, а пугало. Ещё несколько голых стволов промелькнуло мимо Саши, оставаясь далеко позади, и наконец показался берег озера. Босые ноги ступили в ледяную воду, погружаясь по щиколотку. Он резко обернулся. Казалось, что сердце остановилось от страха. Перед его глазами предстала высокая худая фигура, скрытая в полумраке. Блеклые глаза резко вскочили вверх, взглянув на страшное, изуродованное, с одним глазом посередине лицо. Силуэт был похож на женский, но очень худой, высушенный, будто покойник. Фигура замерла и колыхалась на ветру. Лишь крики неизвестного разрушали смертельное затишье.



В голове был туман. "Как мне поступить?" – наконец-то показалась первая здравая мысль. Здравая… это да, но были в ней проблески до святости глупого подвига. Он хотел броситься неизвестному на помощь, не успев полноценно вытянуть свой "локатор неудач" из лап непонятной животины, ни то человека, ни то твари. Даром что неизвестный ему парень да ещё, на свой лад, тварь.

Саша резко дёрнулся, отбрасывая здравый смысл и быстрыми шагами направляясь в сторону незнакомки. Недомыслие. Это просто глупость, которой поддался самоотверженный юноша. Чудище же тонкими ветками-ногами погружалось в воду. У неё было преимущество, она выше, и в то время как Саша был по пояс в ледяной воде, женщине-чудовищу было лишь по колено.

Её усопшие руки цепко схватили тело Александра выше пояса, замедляя его движение, а после и притягивая к себе. Обречённый на погибель вырывался, разрываясь между своей жизнью и жизнью незнакомца, который почему-то манил как магнит. Они всё глубже и глубже заходили в воду, а тварь забиралась на его плечи, сворачиваясь и давя на бессильное тело. Земля под ногами становилась всё ниже, а уровень воды уже был по подбородок.

Песчаное дно ушло из-под ног, из-за чего пришлось барахтаться, опираясь об воду руками, дабы дать себе глоток воздуха. Саша дёргал ногами и руками, глубоко вдыхая и задерживая дыхание, а чёртова тварь всё тянула его вниз, губительно погружая. А ведь его цель была совсем близка – рыжие мокрые волосы, то и дело закрывая лицо, уже виднелись над поверхностью озера. Силы с каждым мгновением покидали Александра. Ледяная вода окутывала его тело, сводя мышцы. Костлявые руки обвивали шею Саши, сжимая её, топили беднягу. А ведь он почти помог. Ещё несколько движений измученными руками и он камнем пошёл ко дну. Он видел свет луны, попадающий под воду, и рыжего незнакомца, который смог наконец всплыть. А может ему это показалось. Лёгкие болели, но он держал последние молекулы кислорода, пока пузырьки воздуха не выскользнули из его рта. Инстинктивно он начал глотать воздух ртом, но получал лишь воду, которая оседала в лёгких, наполняя их. Беззвучный крик сорвался с его уст...

Крик растворился в прохладном помещении комнаты. Саша вскочил с кровати, не понимая что происходит и жадно хватая воздух ртом. Он затих лишь тогда, когда убедился, что находится дома и не тонет. Взгляд серых глаз скользил по комнате в поисках опоры. Из угла комнаты послышался испуганный вздох. У Александра отвисла челюсть. Это был тот самый рыжий парень, что тонул в озере и звал на помощь. Их взгляды встретились и оба замерли. Саша потерял дар речи.

– Не может быть, – единственное, что сорвалось с бледных губ Александра.

Повисла тишина, в которой ни один не осмелился обратиться в другому. Но было время рассмотреть этот престранный субъект. Торчащие в разные стороны рыжие волосы. Этот парень вообще знает, что такое расчёска? И при этом волосы-то у него не кучерявые. Будто этот незнакомец несколько месяцев умудрялся мыть голову, но при этом никак не укладывать волосы. Глаза были ярко-зелёные с длинными рыжими ресницами. Курносый нос, который, как и щёки, был усеян веснушками-звёздами. Лицо было румяное, не то, что у Александра. На нем была белая ночная рубаха с вышитыми на ней невиданными узорами. Наверное, они ничего не значат, просто элемент украшения и дизайна.

Тишину прервал мелодичный голос.

– Добрый день, – лицо молодца украсила улыбка, которая не совсем сходилась с его загадочным глубоким взглядом.

#9c2111
Splashing echoed across the empty bathroom. One seized the dirty toilet seat with both of her hands, trying to stop her head from being pushed down even further. The voice muffled yet again. She felt water flush down her neck and swirl around her face. Her head got pulled back up. One gasped for air, she kept her eyes shut; the hand that gripped her soaked hair bent her neck backwards.

"Well? How was that. I bet you enjoyed that 'cus you're a fucking faggot," water ran down her face and the other hand gabbed her cheeks, pushing them together, "open your fucking eyes and see who's doing this to you," One hesitantly opened her eyes; she already knew who was doing this. A boy with bleached hair was squatting down, holding her in place. He was glaring at her with his light brown eyes tinted red. His ears had even more piercings than Caleb, One hated to admit that they were pretty cool. His left eyebrow was also pierced – the right had a slit that was at the beginning of the brow. His lips were slightly puffy, almost as if he had been making out with someone. "You have some nerve," the blonde boy moved closer to One, his hand that gripped her head dropped to her stomach, "coming into the girl's bathroom," it travelled up her shirt and stopped in the middle of her chest, "are you a tranny now, or just so horny that you needed to wank in here?" His voice was filled with venom; it was almost as if it spread through the air around him, poisoning One's lungs every time she inhaled sharply. He pressed his hand against her chest, then he slowly curled his fingers, grating his sharp nails against her skin. One gasped painfully, closing her eyes. "Oi, when did I tell you to close your eyes?" He adjusted his grasp on her face as his nails cut her skin; One's eyebrows furrowed and she bit her lip, opening her eyes. His eyes looked straight into hers.

"You also came into the bathroom." She gritted her remark through her teeth but was silenced by the bully's hand. His grimace turned into a smile as he chuckled. He released her and started laughing, covering his face with his hand. One was rubbing her cheeks when she felt his fist underneath her shirt unclench, going the other way, digging even deeper into the bleeding scratches. She gasped and grabbed his arm on impulse, trying to stop him from hurting her further.

"You've been hanging out with that black-haired dildo lately," the boy's eyes narrowed; his smile fell instantaneously. One froze. She squeezed his arm harder.

"Drystan please don't hurt him," her voice came out bleak and her mouth quivered. His face darkened.

Slap!

"Now you're really getting on my nerves, saying my name that easily." He shoved her head back in the toilet so quickly that One couldn't react. Her forehead was pushed against the cold, glass toilet; her bleeding chest pressed against the wet seat and stung with the coolness that spread through her shirt. Drystan pulled her back up and whispered menacingly in her ears. "Say you're sorry."

"I'm so-" she was plunged back into the toilet violently. Her mouth filled with water and a sudden wave of sickness hit her. She squirmed underneath him, trying to resist him as the nausea travelled throughout her body. Her head was lifted again; she spat out the water and managed to put her shaking hands on the toilet. She felt repulsive. Her senses blurred into one big disgusting mess; hot tears ran down her face. How many times had it been already? 6, no, maybe 7? It didn't really matter though – all she needed to do was apologise. That's what Drystan wanted from her. One opened her mouth to say something but nothing came out.

"What's wrong? Cat got your tongue?" His scathing voice made her skin crawl, but she suddenly remembered Caleb.



I forced the door open. With only one foot in the entrance, I saw mum standing in the corridor. She was holding an envelope in her hand. She tugged her lips up and handed the envelope to me.

"Get this to the post office, will you? I don't have any time to send it," her hoarse voice cracked – must've smoked a few more cigarettes than usual. I walked outside the house and didn't close the door.

"Don't overdo it, mum." I looked down at the sealed paper.

"What do you mean?" She faced my back. Her voice was quiet and monotone, as if she was ready for what I was going to say.

"I'm talking about the fag breaks. We have a lot of flowers in the garden, I don't want their smell to be ruined," I replied, slowly turning to face her. She stared at the floor.

"You're right. The flowers tend to wither faster when I smoke too much." Mum looked at the envelope once more, then, finally, fixed her gaze on me. "But some flowers stick around; even after withering, they still manage to be alluring," as she spoke, she reached out towards the door, closing it on time.

I walked down the path to the main road; it crunched under my feet. I glanced at the envelope. There was a name written on it: "Chester" and nothing else; the handwriting was messy – it was mums. I inspected the envelope closer, holding it up to the sun: it had a handwritten letter inside – the ink was thick and big, meaning that she used dad's pen.

Fuck.

I took a deep breath in and exhaled slowly, speculating what would happen to me after my trip to the post office.

How many bruises will he give me? 5? Hmm… Maybe only 4 big ones, since it's only a pen. Ahh… I really don't want to smell mum's noxious fumes while she tries to get me hard again. Her puny attempts of trying to make me have sex with her are making me so uncomfortable, and her weird metaphors are even more revolting. Alluring flowers? Just thinking about it makes my bones shake.

I was walking absent-mindedly in the middle of the road like always – no cars passed through the area – when I felt a tap on my shoulder. I raised my shoulders and, scrunching the envelope, backed away.

"How mean…"

"Caleb!" I turned around, slightly surprised. "What are you doing here? Don't you live on the other side of town?"

"Well, I do. I actually wanted to hang out today, but you weren't replying," he sniffed and wiped invisible tears off his face, "so I decided to look for you myself."

I knew he was a little bit stupid ever since we met, but that phrase substantiated my theory: he was a nitwit.

"Are you an idiot, Caleb?" my voice came out a little harsher than I intended, I was taken aback. I tried to play it off by tapping his cheek – it worked because in an instant he started to bite my hand.

"Yes," he replied, grinning carelessly, with my fingers still in his slimy mouth.

Was he drunk? I was going to hit his head with my other arm, but then I saw the envelope. He seemed to notice my hand above his head.

"Oh," he released my fingers and looked up, "what's this?"

"A letter, my mum asked me to send it at the post office."

"Mmm. Well then, I'll accompany you to the post office," Caleb smiled once more, grabbed my arm and started running. I didn't like running with Caleb though. It felt as though he would have carried on running even if I slowed down or stopped. I didn't want to be left behind, nor did I want to leave him behind. I wanted to stop him from running, to try and hold him back so that he won't run away. I wanted to tie a string to him and make sure I always knew where he went because that way, if he ever tried to leave me, I'd stop him. Those feelings scared me.

"Caleb jeez calm down, I'm," I hesitated for a moment, not really knowing what to say.

"Tired?"

"Yeah," I agreed quietly, knowing full well that that wasn't what I wanted to say, "I'm tired."



"You're tired?" Drystan's voice snapped One out of her trance. "That's not the answer I was expecting to hear." One began to feel her body trembling as her head went into the toilet. However, she didn't try to hold her breath. It seemed that Drystan noticed her lack of fear and pulled her up. His body pressed against hers; his hand covered her face like a blindfold. He breathed out - cigarettes. Chills ran down her spine, it felt as though she was in the frozen lake all over again.

"I'm sorry," One finally said it, choking the words out of her throat. The feeling of drowning in hot lava took over, her nose remembered the vile smell of her mum's scent: a perfume that smelled like sickening sweetness trying to cover up traces of cigarettes. She hated that smell the most, and yet, it was always with her.

She felt an unexpected burn in her neck, focused on one spot. She was confused at first, but then realized it was his cigarette. Her neck was wet and cold; the cigar quickly extinguished, but the burning sensation continued to linger, just like the aroma of floral sweetness from her mother: it stayed with her, even after everyone left. She had managed to plant her seeds into the ground so that more flowers would grow, replacing the dead ones. One felt herself wither slowly, all the cigarette burns set ablaze, contradicting her cold body. Her bruised skin, like the delicate petals on flowers, shrivelled in the toxic air. Droplets of water fell from her hair and into the toilet. She wondered how her mother would react: her favourite flower had been burnt by someone else.
#b0bad2
Колись, давним-давно, ще коли не було всіх тих машин, що живуть зараз з нами поряд і коли у людей ще були душі, жив собі лісоруб. Звичайнісінький собі лісоруб, що жив в лісі, хіба що сім'ї не мав. Рубав дерева, а їх на вогонь в пічку, щоб грітись і під казан із юшкою кидати, варити і їсти ситно. Жив він там давно і рубати дерева для нього було як їсти чи спати - звичкою, одним словом. Та не було б це і казкою, якби там дрібки магії не було, чи не так? Так ось ліс був незвичайним...

Відблиск знову заграв в його очах, не менш блискучий і сліпучий, ніж саме сонце. Та ось дивина, неба зовсім не було видно, через зелену стелю з хвої та гілок, проте відблиск же був. Сонце могло лиш кидати рідкісні промені крізь небесний покрив, і не сильно, але достатньо освітлювати ліс, щоб в ньому жертва могла побачити свого хижака, а хижак був здатний побачити своє м'ясо. Та все ж цього було недостатньо, недостатньо, щоб, в наче відполірованих іклах звіра, міг з'явитись такий промінь, якому лиш миті вистачило, щоб повернути Чета до тями. І як би це дивно не було, та в цей момент це бентежило хлопця найбільше, не дивлячись на велетенську тварюку, лежачу на ньому і на його транс хвилину назад. "Ха! Та це ж моє обличчя! Моє обличчя досить бліде і воно і відбивається в зубах тварюки. Загадку вирішено!" З якоїсь причини це усвідомлення примусило Чета боятись свого велетенського ворога набагато менше й надало деякої впевненості. Ні, звісно, велетень не припинив лежати на Честері, шкірити білосніжні зуби, намагаючись перекусити товстенну палицю і невгамовно дряпати землю лапами, наче намагаючись відштовхнутись і наблизитись до іншого хижака за сантиметри від себе. Ні, все це він і продовжував робити та навіть не збирався зупинятись, проте в Честері дещо змінилось. "Ворог, перед тобою ворог! Думай, хлопче! Я можу продовжити тут лежати й чекати неминучої поразки, що поглине мене, як звір поглине плоть. Що як…що як… я використаю місцевість проти нього? Я знаходжусь в лісі, де купа дерев, а верх і низ покриті їхніми рештками. Також праворуч від мене за метрів п'ять є, мабуть, глибокий яр, в який цій кішці чудово було б потрапити. Залишається лиш відвернути його увагу від мене хоч на мить, і тоді я міг би його скинути!» І в цю ж секунду хлопець почав приводити свій план в життя: швидко намацавши на землі ногою величеньку шишку, він, непомітно від свого ворога, підковирнув її та відкинув якнайдалі, намагаючись зробити щонайменше шуму ногою і якнайбільше шуму від кидка шишки. Щойно вона зіткнулась з землею, звір без вагань крутнув свою голову назад, чи то від рефлексів, чи то від сподівань побачити щось цікаве. Звісно, це було в плані Чета, і як він і передбачив, в цей момент довжелезна тварина трохи ослабила тиск, завдяки чому, хоч і з напругою, та Честер успішно відкинув ворога в сторону. Миті вистачило хлопцю, щоб вислизнути з-під черева тварюки, і цієї ж миті почати роздумувати над наступним кроком плану. Та щойно він поглянув на звіра, його пробрало холодом до кісток, до кісткового мозку, до кожної його клітини. Неначе страшенною блискавкою жаху його вдарило за пару секунд, котрих вистачило, щоб забути усі-усі плани та сподівання на перемогу. Звір посміхався. Посміхався не так, як посміхаються тварини, якщо вони це і можуть, і не накладав він на своє обличчя просто подібного виразу до посмішки, ні-ні, це була справжня, буцімто, людська посмішка.

«У тебе був непоганий план, друже. Дуже навіть непоганий. Бийся ти зі звичайним звіром, ти б його точно подолав. Та якби ми тільки що не зупинились, лише хвилини мені вистачило б, щоб скуштувати людський стейк». З його тілом відбувалась ще та дивина: він раптом, відштовхнувшись передніми лапами, став на дві кінцівки, як вони тут же почали отримувати форму звичайних людських ніг, в елегантних чорних блискучих брюках. М'язистий тулуб і лапи, що намагались вхопитись за повітря, від незвички стояти на двох, лиш за пару секунд стали тоншими, більш подібними до людського тіла, а плечі відсунулись назад, набувши ледь не еталонної рівності й постави. З тіла зникло хутро, але на його місці опинилась біла сорочка зі стильними синіми стрілками, і темний жилет, без якого-небудь комору, притаманного піджакам, але з парою кишеньок. Червоний метелик на його шиї раптом розкрився, ніби тюльпан, що не міг дочекатись сонячного сяйва. А коротенькі залишки хутра на його голові стали дещо довшими та набули сивого кольору, будучи все так само припіднятими до гори, хоч сивина і не надавала його вигляду старості. Обличчя зазнало, мабуть, найбільших змін: колишня хижацька мармиза зовсім не була схожою на нове обличчя, адже рот і губи були досить вузенькими, хоч довкола них і було трохи зморшок, наче вони справді полюбляли посміхатись; плоскенький, рожевуватий ніс привитягнувся і набув звичайнісінької людської форми; а прижмурені очі звіра, що звикли розглядати з відстані здобич, отримали людську форму, яскраво-блакитний відтінок, та лишились такими самими призаплющеними, а саме обличчя набуло дуже блідого тону, майже ідентичного волоссю і сорочці. Не можна сказати, що перевертень мав байдужий вигляд, особливо в поєднанні зі своєю любою посмішкою, скоріше навіть уважний, та все ж віяло від нього чимось дискомфортним. Загалом нове стояче тіло виглядало не набагато старішим від Честера, але вглядаючись в його очі, важко було уникнути бентеги, відчуття певної оманливості. Та попри метаморфози його зріст лиш трохи знизився, завдяки чому він був вищим Чета на сантиметрів п'ять. Але найжахітнішим була все та сама химерна посмішка, котра хоч вже і була на новому людському обличчі, та настільки відбилась в пам'яті Честера, що він все ще бачив лиш звірину морду перед собою. Мабуть, це єдине, що лишилось від тієї тварини, що була пару митей назад.



– Хлопче, розслабся ти вже. Як щодо чашечки чаю?

– Та хто ти, трясця, такий?



– О, то тобі цікаво? – його єхидна посмішка змогла привернути увагу Чета лиш на мить, та щойно хлопець втратив пильність, як одразу вже сидів за гарненьким колоподібним столиком, з білою скатертинкою. На столику стояв вишуканий чайничок, з якого так і парувало його наповнення, а навпроти нього і його нового "співбесідника" знаходились невеличкі горнятка, оздоблені усілякими кольоровими, але не надлишковими, візерунками, як і чайник. – Сідай, прошу. Ну, що ти вилупився на мене, не буду ж я тебе кусати.



«Це цікаво. Хоч щойно він і був тварюкою, що прагнула моєї смерті, та зараз він зовсім інший. Хтозна, що тут діється? Може я просто сходжу з розуму? Чом би й не зіграти за його правилами?» Юнак відсунув стілець, поява якого була такою самою несподіванкою, вмостився зручніше і вп'явся поглядом на створіння навпроти. За цим столиком навіть приємно сидіти було, адже стільчик був м'якеньким, а від столика раптом повіяло цими романтичними кав'ярнями, де ти вмощуєшся, береш собі каву, вдихаєш аромати, що доносяться з-за каси, де готують приємні пойла, і просто насолоджуєшся чудовим видом міста, вперемішку з легкими вкрапленнями природи, як от деревця в сусідньому скверику чи подібним. Такі місця завжди мають свій неповторний аромат, що запросто вводив тебе в цей запашний світок. Таким же ароматом віяло і від столика перед Честером.

– Кажу ж тобі – пригощайся вже, – чолов'яга взяв чашечку Чета, підніс її до чайничка, перевернув наполовину, ніби в його руках і був чайник, з якого зараз поллється чай, а сам чайник так і не взяв до руки. В мить, коли він достатньо перевернув горнятко, з чайничка, прямо з носика полився чай, знизу догори, і прямо в чашку. Чашка повільно наповнилась, тоді він поставив її Чету, а потім проробив ту саму махінацію і з власним горнятком. Хлопець з недовірою взяв горнятко, хотів понюхати та раптом його співчаювальник вихопив у нього чашечку з руки, взяв свою і поміняв їх місцями. – Питаєш, хто я такий? Не те щоб тобі варто було знати. А хоча знаєш що? Я все ж хотів поговорити про тебе. Ну ж бо, розкажи про себе, – тим часом він вже почав пити чай, вприкуску зі своїм червоним метеликом.



– Не хочеш відповідати, значить? Ну гаразд, мене звуть Честер, народив…



– Ні-ні, ну що ти, давай вже одразу до самого цікавого! Тобі подобається бити людей? – складалось враження, ніби його посмішка просто розпливається по його обличчю, доки він апетитно жував свого метелика, час від часу запиваючи чаєм.



– Ого, то ти й таке про мене знаєш? Як би тобі сказати, так просто складалися обста.. – в цю ж мить з його роту полізла ціла купа червоних метеликів, точнісінько таких самих, що їв його співбесідник. «Ти мене обманювати не смій!» – швидко промайнуло в нього в голові чужим голосом. Від такого йому стало моторошно, і виблюнувши останній метелик, він зразу ж взяв чашечку, в надії запити таке, та як тільки сьорбнув – різкий солоний гидкий смак миттю вбив його надію на хоч щось приємне. – Ти що за сечу мені пихаєш?!



– О, то ти таке не любиш? Ну й гаразд, мені ж більше буде, – він вже остаточно доїв метелика, тому прагнучи іще, посунув руку в праву сторону столу, і сунучи її вже за межі столу, наче намагаючись до чогось дотягнутись, під його рукою з'являлось продовження столу, на якому, виявляється була ще мисочка з цілою купою таких самих метеликів. На місці його попереднього метелика, на шиї, з'явився п'ятачок. – Друже, ти зі мною так не жартуй, я ж серйозно запитав, от ти й серйозно відповідай.



– А ти з людей відповідей не вимагай! Важко мені відповісти на питання, але ще важче дивитись, як ти обжираєшся тут власними метеликами.



– Ну, мабуть, щось з цього то і буде доречним. Та раз за чашечкою апетитної сечовини відкриватись не хочеш, то бери пістоль, заряджай та зізнавайся.



Стіл, та все що на ньому було, стільчики під ним миттю зникли, до чого звір й був готовий і швидко встав, а от Честер ледь не звалився з ніг. П'ятачок на шиї загорнувся в самого себе, наче невидима рука швидко запхнула його в якусь кишеню, а на його місці знову розгорнувся метелик, та вже, чи то білого, чи то сірого кольору. В їхніх руках з'явилось по револьверу з однією кулею в кожному. Честеру видалось дуже схожим тримання револьверу до того, як він колись тримав ніж. Холодний блискучий метал на обох предметах віддав однією й тією ж жахаючою суттю.



– Я не бажаю таким займатись. Якщо хочеш стрілятись - шукай собі іншого в цьому лісі.

– Друже мій, суть не в залізяччі у твоїй руці. Та все ж нумо повернемось до нашого діалогу. Тобі подобається бити людей?

– Я не збираюсь відповідати!

– Ой, та ти що, «невже не знаєш відповіді?», спитав би я тебе, якби не розумів, хто ти. Як не відповідатимеш – то наближатимеш перший постріл, – переставши задоволено розглядати зброю, він різко направив її на Чета та, чітко жестикулюючи іншою рукою, зробив досить серйозну гримасу. Чета, у свою ж чергу, це вже починало напружувати, та що ще дивніше, його ноги наче прагнули йти в протилежному напрямку від співбесідника. Деякий час він опирався, та врешті-решт дав волю ногам. Тіло рухалось повільно. Та в нього не було сил опиратись такому допиту. Залишалось лиш відповісти.

– А я так розумію – це ти мені вибору не залишаєш?

– Хлопче, вибір є майже завжди. Ти обираєш дивитись, як люди знущаються з людей, чи ні. Взяти власну силу в кулак і відправити його прямо в писок свині, яка заслуговує цього, чи ні. Терпіти скандали вдома з..

– НІ, не здатний я це терпіти, не здатний! Звісно, ходиш тут, довбаний фокусник, по лісу, жереш свої метелики, в той час, як людям боляче. Люди роблять іншим людям боляче, і ті, хто на це лиш дивиться, стає або одним з тих, хто знущається, або будуть змушені поглянути зовсім іншому жахові в очі.

– А ти, заглядаючи цьому твоєму жахові в очі, власне, сам жахом не станеш?



– Та не в цьому справа! Я не можу на це дивитись, – ледь не викрикнув Честер, уже навіть не помічаючи того, як з кожною реплікою він відступає на один крок далі. Поціновувач метеликів робив те саме, і між ними було вже близько десяти кроків. Всі слова, що витягували з Честера, наче кишки через горло, залишали все менше урівноваженості в собі. Його голос практично зривався.

– Дивитись не можеш? А як же Ван?

– В пріоритеті справедливість.

– НІ! В пріоритеті у тебе дещо інше. Ти тоді навіщо лиш одного хлопчину захищаєш? Гадаєш в коридорах твоєї ж школи та вулицях твого ж міста не достатньо жертв?

– Ван тут ні до чого!

– Ее ніі, Ван тут ще і як до чого. Гадаєш те, що ти саме поряд з ним вперше відчув себе живим нічого не означає? Гадаєш, для вас той ніж нічого не значив?! – на мить в Честеровій руці опинився той ніж. Він був в крові.



Кров була знайома. Кров була незабутня.



Та вже за мить ніж знову зник і його замінив все той самий револьвер. Як же дивовижно, як при зміні лиш форми шматку металу і додаванні до нього трохи крові, та без зміни суті, здатний повернутися світ? Недовга тиша, що й так була тут досить хиткою, швидко стала прорвана гучним криком Честера. Цей звук, що шматує саму матерію тиші, нагадував той самий крик, та дещо в ньому було інакше. Він закричав, впав на коліна, а потім і на лікті, взявши себе за голову. Інший дуелянт стояв і байдуже дивився на це, хоч ні, він навіть не дивився на це. Він лиш слухав.



– Чете, не будь нікчемою, підводься, нумо. Ти ж там за справедливість щось базікав. То підіймайся, та поводь себе як гідна людина! – після останніх слів звіра, Честеру вже не хотілось йому щось доводити. Такі слова пробудили в ньому лиш бажання захистити свою правду зброєю та кулею. – Хо, радий, що ти ще стояти можеш. Тоо-оо-ож, невже ти думаєш, що у світі не знайдеться іншого героя, що захистить жертву, невже ти думаєш, що викидувати свій час та зусилля на це варто?



– Ван не жертва. Розрізняй того, хто не може дати відбій, та того, хто не хоче. – Хлопець лиш оговтався від хвилинної слабкості, та вже робив кроки назад від ворога та вперед до дуелі.

– О, то він не жертва. Знаєш, є одна арабська приказка, що говорить про те, як колись Бог створив людей. Звісно, він давав своєї любові всім вдосталь та порівну, та якось людей стало настільки багато, що він вже був не здатний продовжувати любити всіх. Тоді він створив матерів, що дають свою любов замість нього. Можливо, ти був створений за схожою причиною. – усміхнений «метеликолюб» знав, що вже вивів Честера з себе, та йому безмежно подобалось копатись, порпатись під черепком хлопця, перебираючи блідими, в сірих рукавичках, пальцями між звивин, та шукаючи найпотаємніші місцини, що ховав навіть Честер від самого себе.

– Це не дружба чи любов, ні, сволото! Та ти хоч сам знаєш що це? – та він збився з думки, бо його ноги перестали крокувати назад. Він прибув до місця вистрілу, та те саме ж зробив і його співбесідник.

– Ти про любов та дружбу чи про тебе з Ваном. Що відбувається з вами я пречудово розумію, та я хочу почути це від тебе. Ну ж бо, світ пронизаний речами та явищами, що неначе велетенська павутина, є взаємопов'язаними, та співіснують на ній. Існують прогалини в цій павутині, де нема нічого, і це ми називаємо брехнею. А як торкнешся, усвідомиш, чи озвучиш яку-завгодно ниточку цієї павутини – ти промовиш істину. Тож все, що я хочу від тебе – щоб ти хоч краєчком пальцю торкнувся нитки та сказав вже нарешті, що ти від неї дізнався, – звір єхидно розглядав револьвер, перевіряв барабан, хоч і знав що куля на місці, та милувався в віддзеркаленні, промовляючи ці слова. Він усвідомлював, що остаточна мить вже неминуче сунула на них, та все одно відтягував це, як міг. – Слухай, а може ти лиш мошка, що заплуталась в усій цій павутині, де речі переплітаються між собою. Тоді, друже, ти залетів не в те місце, адже я павук, що дуже любить заплутаних у правді людей.

– Буряк тобі в дишло, що за маячню ти тут городиш?! Та я просто хочу бути людиною. Людиною, в усіх сенсах цього слова, та не жалкувати за скоєне, тому і вчиняю часом так, як нутро підказує. Так, я часом бачу, як усяка свинота, як ти, може знущатись, то я й думати не маю, що мені робити. Я просто йду та захищаю власну правду, адже я не здатний дивитись, як нелюди знущаються з людини.

– Досить виправдовуватись! – махаючи револьвером, вирвалось у "метеликожува". Та він залишив руку спрямованою у бік Честера та вже не теліпав зброєю.

– Виправдовуватись? Та ти хоч вслухайся в це слово, воно ж не свідчить про відмовки. Та це слово походить від «правди», тому навпаки, я просто говорю власну правду. – Чет також направив залізяччя на ворога та вже очікував відповіді.

– Охо-хо, то ти ще той розумник, проти тебе словами розкидуватись не можна? Сам же говорив, що слова є констатацією істини. То хоч гідно її констатуй, – на хвилі переваги він вже поклав палець на курок, готуючись до неминучого.

– Дідько, а прикро, що на цей раз розмова не сильно задалася. Ну раз ти словами не здатен довести власну правду, то чому б тобі це не зробити кулею? Будь лісорубом та рубай своєю сокирою!



Ці слова миттю ввели Честера в якийсь транс, надавши йому нескінченної рішучості та міці, що спрямувала в один лиш палець, що тримав курок. Юнаку довелось докласти неабияке зусилля, щоб зупинити свій палець від вже майже скоєного. Він очікував, мав очікувати. Йому залишалось тільки поглянути звірові у його червоні вічі, в яких був лиш морок, що миттю перескочив з очей Честера до нутрощів, та легка насмішка. Хотілось би Чету побачити палець та курок свого ворога, щоб розуміти наскільки вже підібралась до нього пані в чорному, що не вміє стукати у двері. Наскільки близько він до завершення цих, мабуть, десяти секунд, чи двадцяти століть (хтозна, важко сказати що з цього).Та він мав триматись лиш через одну єдину думку: ця дуель була поєдинком, де кожному зі стрільців потрібно було захистити не тільки життя, але і гідність, здатність називати себе людиною. Той, хто вистрілить першим, буде нападником, адже окрім як самої суті дуелі, не матиме жодної причини вбивати людину (якщо така взагалі існує). Якби Честер стріляв першим, опісля йому б себе важко було людиною назвати, та якщо він стрілятиме хоч на долю секунди другим - він лиш захищатиметься, а такий варіант його цілком влаштовував. Звісно, це звучало просто, та йому доводилось докладати неосяжне зусилля втримувати палець, що мав нерухомо очікувати чи то звуку, чи то пострілу за 20 кроків від нього. Та раптово звідти пролунало: «Рубай своєю сокирою!», і хлопець ледь утримав себе, але зі сторони звіра почув цей лункий звук. Звук пострілу не спішив розповсюджуватись, він був скоріше як чай, кинутий у кип'яток, що ледь-ледь розпливається своїми барвами по прозорій рідині простору, чи легкий димок пороху, котрий був єдиним, що видали обидва револьвери, адже куль ніяких і не було. Чет встиг подумати про виліт неіснуючої кулі з револьвера ворога швидше, аніж звук дійшов до нього. Ця сота, а може мільйонна секунди між пострілом звіра та пострілом Честера, не була такою короткою, як це міг би сказати оманливий годинник. Ні, адже час в ту мить став частиною матерії, та розгортався як і звук, як і чай, як і страх, як і людське воління дуже поволі, нікуди не поспішаючи та встигаючи утворювати чудернацькі хмаринки та клуби, що огортали простір між стрілками. Здається навіть той простір був меншим за час, котрий набував все нових та нових відтінків, а врешті зупинившись на темно-синьому, схожому на те чудернацьке небо, почав зливатись з усім. Він став частиною верху і низу, Честера та звіра, трави та найвищих крон. Щось проникло в голову, в думки Чета, а може то просто нова думка зародилась, то йому конче стало цікаво ім'я ворога. Це був дуже дивний штиль і він настав зразу після вічної миті. Хлопця більше не бентежили так думки про Вана, себе, вбивства та гідність.



– Як тебе звуть? - у відповідь був лиш сміх та посмішка, з якою він з'явився. Тіло звіра ставало прозорішим з кожною секундою і, здається, він просто розчинявся в матерії, як і клуби часу. Залишався лиш легкий сміх. Та, спершу, проігнорувавши питання, він попрямував до Честера. З кожним кроком він дедалі розпливався, а сміх без поспіху вилітав з рота, неначе пар в холодні дні. Остаточно дійшовши до Честера, він занурив свою руку в жилет (рух був досить швидкий і частина його руки розвіялась, як дим), дістав з кишені лист без жодної адреси чи імен, та простягнув Чету. Після тривалої паузи без сміху, він лиш посміхнувся. Його тіло остаточно розчинилось.

– Це для Фей, вона буде в місці, що торкається неба. До речі, моє ім'я Лафлауд, – промовив голос лісу.

Натискаючи кнопку, ви даєте згоду на обробку персональних даних