Колись, давним-давно, ще коли не було всіх тих машин, що живуть зараз з нами поряд і коли у людей ще були душі, жив собі лісоруб. Звичайнісінький собі лісоруб, що жив в лісі, хіба що сім'ї не мав. Рубав дерева, а їх на вогонь в пічку, щоб грітись і під казан із юшкою кидати, варити і їсти ситно. Жив він там давно і рубати дерева для нього було як їсти чи спати - звичкою, одним словом. Та не було б це і казкою, якби там дрібки магії не було, чи не так? Так ось ліс був незвичайним...
Відблиск знову заграв в його очах, не менш блискучий і сліпучий, ніж саме сонце. Та ось дивина, неба зовсім не було видно, через зелену стелю з хвої та гілок, проте відблиск же був. Сонце могло лиш кидати рідкісні промені крізь небесний покрив, і не сильно, але достатньо освітлювати ліс, щоб в ньому жертва могла побачити свого хижака, а хижак був здатний побачити своє м'ясо. Та все ж цього було недостатньо, недостатньо, щоб, в наче відполірованих іклах звіра, міг з'явитись такий промінь, якому лиш миті вистачило, щоб повернути Чета до тями. І як би це дивно не було, та в цей момент це бентежило хлопця найбільше, не дивлячись на велетенську тварюку, лежачу на ньому і на його транс хвилину назад. "Ха! Та це ж моє обличчя! Моє обличчя досить бліде і воно і відбивається в зубах тварюки. Загадку вирішено!" З якоїсь причини це усвідомлення примусило Чета боятись свого велетенського ворога набагато менше й надало деякої впевненості. Ні, звісно, велетень не припинив лежати на Честері, шкірити білосніжні зуби, намагаючись перекусити товстенну палицю і невгамовно дряпати землю лапами, наче намагаючись відштовхнутись і наблизитись до іншого хижака за сантиметри від себе. Ні, все це він і продовжував робити та навіть не збирався зупинятись, проте в Честері дещо змінилось. "Ворог, перед тобою ворог! Думай, хлопче! Я можу продовжити тут лежати й чекати неминучої поразки, що поглине мене, як звір поглине плоть. Що як…що як… я використаю місцевість проти нього? Я знаходжусь в лісі, де купа дерев, а верх і низ покриті їхніми рештками. Також праворуч від мене за метрів п'ять є, мабуть, глибокий яр, в який цій кішці чудово було б потрапити. Залишається лиш відвернути його увагу від мене хоч на мить, і тоді я міг би його скинути!» І в цю ж секунду хлопець почав приводити свій план в життя: швидко намацавши на землі ногою величеньку шишку, він, непомітно від свого ворога, підковирнув її та відкинув якнайдалі, намагаючись зробити щонайменше шуму ногою і якнайбільше шуму від кидка шишки. Щойно вона зіткнулась з землею, звір без вагань крутнув свою голову назад, чи то від рефлексів, чи то від сподівань побачити щось цікаве. Звісно, це було в плані Чета, і як він і передбачив, в цей момент довжелезна тварина трохи ослабила тиск, завдяки чому, хоч і з напругою, та Честер успішно відкинув ворога в сторону. Миті вистачило хлопцю, щоб вислизнути з-під черева тварюки, і цієї ж миті почати роздумувати над наступним кроком плану. Та щойно він поглянув на звіра, його пробрало холодом до кісток, до кісткового мозку, до кожної його клітини. Неначе страшенною блискавкою жаху його вдарило за пару секунд, котрих вистачило, щоб забути усі-усі плани та сподівання на перемогу. Звір посміхався. Посміхався не так, як посміхаються тварини, якщо вони це і можуть, і не накладав він на своє обличчя просто подібного виразу до посмішки, ні-ні, це була справжня, буцімто, людська посмішка.
«У тебе був непоганий план, друже. Дуже навіть непоганий. Бийся ти зі звичайним звіром, ти б його точно подолав. Та якби ми тільки що не зупинились, лише хвилини мені вистачило б, щоб скуштувати людський стейк». З його тілом відбувалась ще та дивина: він раптом, відштовхнувшись передніми лапами, став на дві кінцівки, як вони тут же почали отримувати форму звичайних людських ніг, в елегантних чорних блискучих брюках. М'язистий тулуб і лапи, що намагались вхопитись за повітря, від незвички стояти на двох, лиш за пару секунд стали тоншими, більш подібними до людського тіла, а плечі відсунулись назад, набувши ледь не еталонної рівності й постави. З тіла зникло хутро, але на його місці опинилась біла сорочка зі стильними синіми стрілками, і темний жилет, без якого-небудь комору, притаманного піджакам, але з парою кишеньок. Червоний метелик на його шиї раптом розкрився, ніби тюльпан, що не міг дочекатись сонячного сяйва. А коротенькі залишки хутра на його голові стали дещо довшими та набули сивого кольору, будучи все так само припіднятими до гори, хоч сивина і не надавала його вигляду старості. Обличчя зазнало, мабуть, найбільших змін: колишня хижацька мармиза зовсім не була схожою на нове обличчя, адже рот і губи були досить вузенькими, хоч довкола них і було трохи зморшок, наче вони справді полюбляли посміхатись; плоскенький, рожевуватий ніс привитягнувся і набув звичайнісінької людської форми; а прижмурені очі звіра, що звикли розглядати з відстані здобич, отримали людську форму, яскраво-блакитний відтінок, та лишились такими самими призаплющеними, а саме обличчя набуло дуже блідого тону, майже ідентичного волоссю і сорочці. Не можна сказати, що перевертень мав байдужий вигляд, особливо в поєднанні зі своєю любою посмішкою, скоріше навіть уважний, та все ж віяло від нього чимось дискомфортним. Загалом нове стояче тіло виглядало не набагато старішим від Честера, але вглядаючись в його очі, важко було уникнути бентеги, відчуття певної оманливості. Та попри метаморфози його зріст лиш трохи знизився, завдяки чому він був вищим Чета на сантиметрів п'ять. Але найжахітнішим була все та сама химерна посмішка, котра хоч вже і була на новому людському обличчі, та настільки відбилась в пам'яті Честера, що він все ще бачив лиш звірину морду перед собою. Мабуть, це єдине, що лишилось від тієї тварини, що була пару митей назад.
– Хлопче, розслабся ти вже. Як щодо чашечки чаю?
– Та хто ти, трясця, такий?
– О, то тобі цікаво? – його єхидна посмішка змогла привернути увагу Чета лиш на мить, та щойно хлопець втратив пильність, як одразу вже сидів за гарненьким колоподібним столиком, з білою скатертинкою. На столику стояв вишуканий чайничок, з якого так і парувало його наповнення, а навпроти нього і його нового "співбесідника" знаходились невеличкі горнятка, оздоблені усілякими кольоровими, але не надлишковими, візерунками, як і чайник. – Сідай, прошу. Ну, що ти вилупився на мене, не буду ж я тебе кусати.
«Це цікаво. Хоч щойно він і був тварюкою, що прагнула моєї смерті, та зараз він зовсім інший. Хтозна, що тут діється? Може я просто сходжу з розуму? Чом би й не зіграти за його правилами?» Юнак відсунув стілець, поява якого була такою самою несподіванкою, вмостився зручніше і вп'явся поглядом на створіння навпроти. За цим столиком навіть приємно сидіти було, адже стільчик був м'якеньким, а від столика раптом повіяло цими романтичними кав'ярнями, де ти вмощуєшся, береш собі каву, вдихаєш аромати, що доносяться з-за каси, де готують приємні пойла, і просто насолоджуєшся чудовим видом міста, вперемішку з легкими вкрапленнями природи, як от деревця в сусідньому скверику чи подібним. Такі місця завжди мають свій неповторний аромат, що запросто вводив тебе в цей запашний світок. Таким же ароматом віяло і від столика перед Честером.
– Кажу ж тобі – пригощайся вже, – чолов'яга взяв чашечку Чета, підніс її до чайничка, перевернув наполовину, ніби в його руках і був чайник, з якого зараз поллється чай, а сам чайник так і не взяв до руки. В мить, коли він достатньо перевернув горнятко, з чайничка, прямо з носика полився чай, знизу догори, і прямо в чашку. Чашка повільно наповнилась, тоді він поставив її Чету, а потім проробив ту саму махінацію і з власним горнятком. Хлопець з недовірою взяв горнятко, хотів понюхати та раптом його співчаювальник вихопив у нього чашечку з руки, взяв свою і поміняв їх місцями. – Питаєш, хто я такий? Не те щоб тобі варто було знати. А хоча знаєш що? Я все ж хотів поговорити про тебе. Ну ж бо, розкажи про себе, – тим часом він вже почав пити чай, вприкуску зі своїм червоним метеликом.
– Не хочеш відповідати, значить? Ну гаразд, мене звуть Честер, народив…
– Ні-ні, ну що ти, давай вже одразу до самого цікавого! Тобі подобається бити людей? – складалось враження, ніби його посмішка просто розпливається по його обличчю, доки він апетитно жував свого метелика, час від часу запиваючи чаєм.
– Ого, то ти й таке про мене знаєш? Як би тобі сказати, так просто складалися обста.. – в цю ж мить з його роту полізла ціла купа червоних метеликів, точнісінько таких самих, що їв його співбесідник. «Ти мене обманювати не смій!» – швидко промайнуло в нього в голові чужим голосом. Від такого йому стало моторошно, і виблюнувши останній метелик, він зразу ж взяв чашечку, в надії запити таке, та як тільки сьорбнув – різкий солоний гидкий смак миттю вбив його надію на хоч щось приємне. – Ти що за сечу мені пихаєш?!
– О, то ти таке не любиш? Ну й гаразд, мені ж більше буде, – він вже остаточно доїв метелика, тому прагнучи іще, посунув руку в праву сторону столу, і сунучи її вже за межі столу, наче намагаючись до чогось дотягнутись, під його рукою з'являлось продовження столу, на якому, виявляється була ще мисочка з цілою купою таких самих метеликів. На місці його попереднього метелика, на шиї, з'явився п'ятачок. – Друже, ти зі мною так не жартуй, я ж серйозно запитав, от ти й серйозно відповідай.
– А ти з людей відповідей не вимагай! Важко мені відповісти на питання, але ще важче дивитись, як ти обжираєшся тут власними метеликами.
– Ну, мабуть, щось з цього то і буде доречним. Та раз за чашечкою апетитної сечовини відкриватись не хочеш, то бери пістоль, заряджай та зізнавайся.
Стіл, та все що на ньому було, стільчики під ним миттю зникли, до чого звір й був готовий і швидко встав, а от Честер ледь не звалився з ніг. П'ятачок на шиї загорнувся в самого себе, наче невидима рука швидко запхнула його в якусь кишеню, а на його місці знову розгорнувся метелик, та вже, чи то білого, чи то сірого кольору. В їхніх руках з'явилось по револьверу з однією кулею в кожному. Честеру видалось дуже схожим тримання револьверу до того, як він колись тримав ніж. Холодний блискучий метал на обох предметах віддав однією й тією ж жахаючою суттю.
– Я не бажаю таким займатись. Якщо хочеш стрілятись - шукай собі іншого в цьому лісі.
– Друже мій, суть не в залізяччі у твоїй руці. Та все ж нумо повернемось до нашого діалогу. Тобі подобається бити людей?
– Я не збираюсь відповідати!
– Ой, та ти що, «невже не знаєш відповіді?», спитав би я тебе, якби не розумів, хто ти. Як не відповідатимеш – то наближатимеш перший постріл, – переставши задоволено розглядати зброю, він різко направив її на Чета та, чітко жестикулюючи іншою рукою, зробив досить серйозну гримасу. Чета, у свою ж чергу, це вже починало напружувати, та що ще дивніше, його ноги наче прагнули йти в протилежному напрямку від співбесідника. Деякий час він опирався, та врешті-решт дав волю ногам. Тіло рухалось повільно. Та в нього не було сил опиратись такому допиту. Залишалось лиш відповісти.
– А я так розумію – це ти мені вибору не залишаєш?
– Хлопче, вибір є майже завжди. Ти обираєш дивитись, як люди знущаються з людей, чи ні. Взяти власну силу в кулак і відправити його прямо в писок свині, яка заслуговує цього, чи ні. Терпіти скандали вдома з..
– НІ, не здатний я це терпіти, не здатний! Звісно, ходиш тут, довбаний фокусник, по лісу, жереш свої метелики, в той час, як людям боляче. Люди роблять іншим людям боляче, і ті, хто на це лиш дивиться, стає або одним з тих, хто знущається, або будуть змушені поглянути зовсім іншому жахові в очі.
– А ти, заглядаючи цьому твоєму жахові в очі, власне, сам жахом не станеш?
– Та не в цьому справа! Я не можу на це дивитись, – ледь не викрикнув Честер, уже навіть не помічаючи того, як з кожною реплікою він відступає на один крок далі. Поціновувач метеликів робив те саме, і між ними було вже близько десяти кроків. Всі слова, що витягували з Честера, наче кишки через горло, залишали все менше урівноваженості в собі. Його голос практично зривався.
– Дивитись не можеш? А як же Ван?
– В пріоритеті справедливість.
– НІ! В пріоритеті у тебе дещо інше. Ти тоді навіщо лиш одного хлопчину захищаєш? Гадаєш в коридорах твоєї ж школи та вулицях твого ж міста не достатньо жертв?
– Ван тут ні до чого!
– Ее ніі, Ван тут ще і як до чого. Гадаєш те, що ти саме поряд з ним вперше відчув себе живим нічого не означає? Гадаєш, для вас той ніж нічого не значив?! – на мить в Честеровій руці опинився той ніж. Він був в крові.
Кров була знайома. Кров була незабутня.
Та вже за мить ніж знову зник і його замінив все той самий револьвер. Як же дивовижно, як при зміні лиш форми шматку металу і додаванні до нього трохи крові, та без зміни суті, здатний повернутися світ? Недовга тиша, що й так була тут досить хиткою, швидко стала прорвана гучним криком Честера. Цей звук, що шматує саму матерію тиші, нагадував той самий крик, та дещо в ньому було інакше. Він закричав, впав на коліна, а потім і на лікті, взявши себе за голову. Інший дуелянт стояв і байдуже дивився на це, хоч ні, він навіть не дивився на це. Він лиш слухав.
– Чете, не будь нікчемою, підводься, нумо. Ти ж там за справедливість щось базікав. То підіймайся, та поводь себе як гідна людина! – після останніх слів звіра, Честеру вже не хотілось йому щось доводити. Такі слова пробудили в ньому лиш бажання захистити свою правду зброєю та кулею. – Хо, радий, що ти ще стояти можеш. Тоо-оо-ож, невже ти думаєш, що у світі не знайдеться іншого героя, що захистить жертву, невже ти думаєш, що викидувати свій час та зусилля на це варто?
– Ван не жертва. Розрізняй того, хто не може дати відбій, та того, хто не хоче. – Хлопець лиш оговтався від хвилинної слабкості, та вже робив кроки назад від ворога та вперед до дуелі.
– О, то він не жертва. Знаєш, є одна арабська приказка, що говорить про те, як колись Бог створив людей. Звісно, він давав своєї любові всім вдосталь та порівну, та якось людей стало настільки багато, що він вже був не здатний продовжувати любити всіх. Тоді він створив матерів, що дають свою любов замість нього. Можливо, ти був створений за схожою причиною. – усміхнений «метеликолюб» знав, що вже вивів Честера з себе, та йому безмежно подобалось копатись, порпатись під черепком хлопця, перебираючи блідими, в сірих рукавичках, пальцями між звивин, та шукаючи найпотаємніші місцини, що ховав навіть Честер від самого себе.
– Це не дружба чи любов, ні, сволото! Та ти хоч сам знаєш що це? – та він збився з думки, бо його ноги перестали крокувати назад. Він прибув до місця вистрілу, та те саме ж зробив і його співбесідник.
– Ти про любов та дружбу чи про тебе з Ваном. Що відбувається з вами я пречудово розумію, та я хочу почути це від тебе. Ну ж бо, світ пронизаний речами та явищами, що неначе велетенська павутина, є взаємопов'язаними, та співіснують на ній. Існують прогалини в цій павутині, де нема нічого, і це ми називаємо брехнею. А як торкнешся, усвідомиш, чи озвучиш яку-завгодно ниточку цієї павутини – ти промовиш істину. Тож все, що я хочу від тебе – щоб ти хоч краєчком пальцю торкнувся нитки та сказав вже нарешті, що ти від неї дізнався, – звір єхидно розглядав револьвер, перевіряв барабан, хоч і знав що куля на місці, та милувався в віддзеркаленні, промовляючи ці слова. Він усвідомлював, що остаточна мить вже неминуче сунула на них, та все одно відтягував це, як міг. – Слухай, а може ти лиш мошка, що заплуталась в усій цій павутині, де речі переплітаються між собою. Тоді, друже, ти залетів не в те місце, адже я павук, що дуже любить заплутаних у правді людей.
– Буряк тобі в дишло, що за маячню ти тут городиш?! Та я просто хочу бути людиною. Людиною, в усіх сенсах цього слова, та не жалкувати за скоєне, тому і вчиняю часом так, як нутро підказує. Так, я часом бачу, як усяка свинота, як ти, може знущатись, то я й думати не маю, що мені робити. Я просто йду та захищаю власну правду, адже я не здатний дивитись, як нелюди знущаються з людини.
– Досить виправдовуватись! – махаючи револьвером, вирвалось у "метеликожува". Та він залишив руку спрямованою у бік Честера та вже не теліпав зброєю.
– Виправдовуватись? Та ти хоч вслухайся в це слово, воно ж не свідчить про відмовки. Та це слово походить від «правди», тому навпаки, я просто говорю власну правду. – Чет також направив залізяччя на ворога та вже очікував відповіді.
– Охо-хо, то ти ще той розумник, проти тебе словами розкидуватись не можна? Сам же говорив, що слова є констатацією істини. То хоч гідно її констатуй, – на хвилі переваги він вже поклав палець на курок, готуючись до неминучого.
– Дідько, а прикро, що на цей раз розмова не сильно задалася. Ну раз ти словами не здатен довести власну правду, то чому б тобі це не зробити кулею? Будь лісорубом та рубай своєю сокирою!
Ці слова миттю ввели Честера в якийсь транс, надавши йому нескінченної рішучості та міці, що спрямувала в один лиш палець, що тримав курок. Юнаку довелось докласти неабияке зусилля, щоб зупинити свій палець від вже майже скоєного. Він очікував, мав очікувати. Йому залишалось тільки поглянути звірові у його червоні вічі, в яких був лиш морок, що миттю перескочив з очей Честера до нутрощів, та легка насмішка. Хотілось би Чету побачити палець та курок свого ворога, щоб розуміти наскільки вже підібралась до нього пані в чорному, що не вміє стукати у двері. Наскільки близько він до завершення цих, мабуть, десяти секунд, чи двадцяти століть (хтозна, важко сказати що з цього).Та він мав триматись лиш через одну єдину думку: ця дуель була поєдинком, де кожному зі стрільців потрібно було захистити не тільки життя, але і гідність, здатність називати себе людиною. Той, хто вистрілить першим, буде нападником, адже окрім як самої суті дуелі, не матиме жодної причини вбивати людину (якщо така взагалі існує). Якби Честер стріляв першим, опісля йому б себе важко було людиною назвати, та якщо він стрілятиме хоч на долю секунди другим - він лиш захищатиметься, а такий варіант його цілком влаштовував. Звісно, це звучало просто, та йому доводилось докладати неосяжне зусилля втримувати палець, що мав нерухомо очікувати чи то звуку, чи то пострілу за 20 кроків від нього. Та раптово звідти пролунало: «Рубай своєю сокирою!», і хлопець ледь утримав себе, але зі сторони звіра почув цей лункий звук. Звук пострілу не спішив розповсюджуватись, він був скоріше як чай, кинутий у кип'яток, що ледь-ледь розпливається своїми барвами по прозорій рідині простору, чи легкий димок пороху, котрий був єдиним, що видали обидва револьвери, адже куль ніяких і не було. Чет встиг подумати про виліт неіснуючої кулі з револьвера ворога швидше, аніж звук дійшов до нього. Ця сота, а може мільйонна секунди між пострілом звіра та пострілом Честера, не була такою короткою, як це міг би сказати оманливий годинник. Ні, адже час в ту мить став частиною матерії, та розгортався як і звук, як і чай, як і страх, як і людське воління дуже поволі, нікуди не поспішаючи та встигаючи утворювати чудернацькі хмаринки та клуби, що огортали простір між стрілками. Здається навіть той простір був меншим за час, котрий набував все нових та нових відтінків, а врешті зупинившись на темно-синьому, схожому на те чудернацьке небо, почав зливатись з усім. Він став частиною верху і низу, Честера та звіра, трави та найвищих крон. Щось проникло в голову, в думки Чета, а може то просто нова думка зародилась, то йому конче стало цікаво ім'я ворога. Це був дуже дивний штиль і він настав зразу після вічної миті. Хлопця більше не бентежили так думки про Вана, себе, вбивства та гідність.
– Як тебе звуть? - у відповідь був лиш сміх та посмішка, з якою він з'явився. Тіло звіра ставало прозорішим з кожною секундою і, здається, він просто розчинявся в матерії, як і клуби часу. Залишався лиш легкий сміх. Та, спершу, проігнорувавши питання, він попрямував до Честера. З кожним кроком він дедалі розпливався, а сміх без поспіху вилітав з рота, неначе пар в холодні дні. Остаточно дійшовши до Честера, він занурив свою руку в жилет (рух був досить швидкий і частина його руки розвіялась, як дим), дістав з кишені лист без жодної адреси чи імен, та простягнув Чету. Після тривалої паузи без сміху, він лиш посміхнувся. Його тіло остаточно розчинилось.
– Це для Фей, вона буде в місці, що торкається неба. До речі, моє ім'я Лафлауд, – промовив голос лісу.