Ліцей "Крила"
«Зелений 184». Частина #2
Наші учні 9 та 10 класів разом із своїм наставником, Олегом Бондаренко, вчителем риторики, історії та літератури, створили ще одну частину книги "Зелений 184". Над її написанням працювала команда авторів: Тарас Лобода, Софія Демко, Дарія Пархоменко, Мар'яна Поліщук.

У новій частині яскраво трактуються розуміння стосунків, тем булінгу, шкільного життя, суїциду, зневіри та пошуку себе підлітками.

Книга побудована за тримовним принципом, що відображає картини світу наших учнів. І, звісно, книга нецензурована, тож можна переживати з головними героями ще дужче.
Раптом ви не читали початок книги, то перейти до частини #1 можете за посиланням :)
#002366
-Внучку, хочеш я повідаю тобі одну казочку?
-Так, звісно, бабуню, та мені так спати хочеться. Вона ж недовга буде?
-Та ні, не бійся, не довша, ніж ця ніч, - промовила бабуся з фальшиво-серйозним обличчям.
-Гей, я на таке не готовий! Ну не смійся ти!
-Ха-ха, та жартую я, жартую. Ну гаразд, гаразд, вмощуйся вже ти, а то я й сама задрімаю. Тільки слухай мені уважно. Колись, давним-давно, ще коли не було всіх тих машин, що живуть зараз з нами поряд і коли люди ще з тваринами й природою говорили, жив собі лісоруб...

Сонячне сяйво ледь видно в цьому місці. Щедрі на гілки та хвою дерева майже не дають ґрунту, не менш усипаному колючками, ніж верх цього темно-зеленого світу, надії на світло, через що рідкісні промені можна розгледіти не гірше, ніж дерева, шишки чи тіло, лежаче на землі. Тіло, що лежить на землі належить людині, котру часом називають "Честером" чи "малим нахабою". Але зараз це не так важливо, коли немає поряд тіла того, хто міг би його так називати.

Чи від шелесту природи, чи від неймовірно довгого непритомного сну, його дихання почало пришвидшуватись, серце збільшило темп, і він потрошечки, потрошечки почав приходити у свідомість. Це наповнене тіло відчуло життя, розплющило очі, озирнулось і нарешті вирішило піднятись на ноги. Через намагання пригадати яким чином він тут опинився, на думку спав лише останній спогад з якоюсь близькою, хоча ні, краще б сказати спорідненою людиною, проте з достатньо дивними відносинами. А потім різко стало боляче, неначе його щось хотіло розірвати на частини й викинути куди подалі, проте на цьому його пам'ять більшим здивувати не спромоглася. Але що незвичайно, так це дивне відчуття зовні, наче він не повинен тут бути, наче це місце не зовсім його приймає. От що ж з цим лісом? Мабуть, варто пройтися, пошукати якої-небудь їжі, можливо живності. Йому це навіть здалось кумедним, адже в молодших класах природознавство він любив найменше. Слова дивакуватих стариганів-учителів, котрі й самі навряд чи хоч раз бували на такій дикій природі, хоч і так впевнено розповідали «яким же чином визначити, де північ, завдяки кільцям на зрізі дерева чи моху», він просто не сприймав. А зараз він знаходиться в обіймах природи, чи принаймні чогось, що нагадує її.

Але часом ліс проявляє волю.

Тук. Порпаючись в черговій купі листя в пошуках якоїсь живності, його ледь не знесла нова хвиля почуття дискомфорту від цього місця. Раніше ліс буцімто шепотів йому на вухо, що це не його місце, що йому не слід тут бути. Проте зараз цей шепіт раптом перетворився в дике, агресивне і ледь не загрозливе проціджування через зуби слів «Тобі тут не місце!» Тук. Таке відчуття настільки вразило його, що йому почало маритись, наче ці слова приймають форму: вони мали настільки потужний характер, що почали втілюватися в тілі, що нагадує якого-небудь звіра. Ця інтонація вмить забарвила велетенську кішку в нічний синій, практично чорний колір, що вздовж всього тіла мала лінії, що нагадують стрілки, динаміку і небезпеку. Грубість і впертість цих слів покрили пантеру коротким густим хутром, що ледь-ледь розвивалося на вітрі, хоча навіть цього було достатньо, щоб примусити практично кожного розслабити свій сфінктер і провести акт дефекації навіть не помітивши цього. Тук.

І ось він вже більше не чує цих примарних слів лісу, тому що тепер єдиним, що він міг чути був гучний, зростаючий, агресивний рик, що був не менш переконливим, аніж голос цього місця. Хоч може звір і є голосом цього місця? Та попри будь-які враження від такого "голосу", Честер не має вибору в ставленні до цього звіра. Ні страху, бо втеча від нього лиш підтвердила б прізвисько "слабака", котре він наче і чув сотні разів, та все ж далеко, ніби в минулому житті; ні жаху, адже крижана кров в жилах аж ніяк йому б зараз не допомогла. Тук. Крижаною повинна бути його рішучість, бо перед ним стоїть вже приготувавшись різко стрибнути на людину ворог. Ворог, у котрого є жахаючі пазурі, що як і його зуби блискучі, неначе велетенська сокира ката, що вже підняв свій величезний інструмент позбавлення життя, що променисто виблискує на сонці. А у людини, своєю чергою, лиш коротенькі рученята, невинні зубки і, часом, не менш гострий за те саме лезо ката, розум. Тук. Ворог. Ворог! Перед тобою ворог, а ти стоїш, неначе шмат свіженького м'яса! Будь лісорубом і рубай своєю сокирою! Потрібний вихід, адже життя не може настільки швидко перерватись, чи не так? Попереду від тебе звір і він от-от побіжить до свого м'яска, а за ним і ліс. Праворуч ліс і дерева, і зліва ліс, дерева і грунт, покритий хвоєю, і позаду ліс, дерева, грунт, покритий хвоєю, і яр, глибокий яр, що знаходиться за кроків сто, двісті облич, тридцять три людських тіла. Тук. Але міркувати про що завгодно, крім яру, вже пізно. А чи той яр глибокий? Проте не час, ні, бо на нього вже побіг цей звір, що з нелюдською жагою бажає хоч шматочку м'яса, з якого Чет складається. Тук. Звір стрибає поряд з ним, але дякуючи Четовій реакції і здатності швидко поглянути на ситуацію в таких випадках, він все ж встигає відскочити вбік, та ще й схопити дрючок, яких тут як і в хвої купатись можна. Тук. Проте його ворог не зупиняється і продовжує атаки - постійними, швидкими і рвучкими рухами кігтів він прагне зачепити, драпанути і пошматувати Чета. Водночас до цих випадів передніми лапами, звір вишкірює бездонну пащеку з іклами, які пошинкують людину, навіть не помітивши цього, вкинувши її в ту безодню. Тук. Тому зараз в безодню потрапить або Честер, або звір. Чим довше продовжується двобій, тим більше дрючків пазуристий ворог встигає ламати на дріб'язки. Тук. Тим більше маленьких колючок впивається в тіло Чета. Тук. Тим більше довгих і червоних подряпин з'являється на обох тілах, вже однаково невимовно бажаючих смерті одне одного. Тук. І тут довгий і темно-синій, мов ніч, вже припиняє махати лапами, можливо усвідомивши їх неефективність.

Хоч так він і дав людині трохи вдихнути повітря, котрого Чет практично не відчував протягом останніх пари хвилин, та все ж перерву між раундами їхнього поєдинку він не захотів дуже подовжувати і знову перейшов в наступ. Тук. Тепер він наче зосередив всю свою силу і енергію в одній лиш голові, одній лиш шиї, одній лиш пащеці, якою так і кортів порвати людину. Тук. Та все ж Чет почав потроху відходити назад, чи то під тиском вишкірених зубів, чи то під неймовірною вагою повітря (цікаво, хіба воно завжди було таким?) в бік того самого яру, поміченого ще до десятків подряпин на його тілі. Тук. Та ось велетенська кішка знову, та вже не як попередні рази, стрибає на нього, натикаючись на достатньо товсту палицю в руках Чета, що була останньою межею між блискучими іклами і шиєю жертви. Тук. Ці ікла досконало видно, через вишкірені губи кішки, завдяки чому в цих іклах, бажаючих смерті, він бачив своє ж відображення. Він бачив блиск. Відблиск його блідуватого обличчя і сонця, яке могло засліпити очі, поверни він голову хоч на сантиметр. Цей відблиск був йому знайомим. Цей відблиск неначе вже грав у його очах.


То був один з двох його перших спогадів. На дворі був лиш ранок, коли сонце ледь підіймалося з-за горизонту. Чи то він проводив час з якимось хлопцем, чи то він просто йшов поряд з тією юною (але точно не менш ніж він) особою, можливо і не сильно знайомою йому. Але певним він був лише в двох речах: хлопчину поряд звали Ван, що Чет, мабуть, почув в якій-небудь розмові самого ж Вана і когось ще; і в тому, що Честер був ніби в трансі і усвідомлював він дуже мало. Хтозна, можливо це було пов'язано з дуже раннім підйомом, тому що батько попросив вийти за ще однією вранішньою пляшкою "забуття", чи за чим-небудь іншим. Здається, того ранку він дуже довго, мабуть, випадково, йшов поряд з Ваном, хоча сам Чет не придавав цьому великого значення і постійно посилався на якийсь збіг. Проте чомусь, їдучі в старезному трамвайчику, Ван раптово посварився з контролеркою, за що його вигнали на пару зупинок раніше разом з нашим головним героєм, подумавши що вони приятелі. Здається саме після цієї лайки і несправедливого викидання з тієї купи залізяччя, що видавало себе за трамвай, у Чета і зіпсувався настрій, і тому протягом усієї подальшої дороги він був в цьому сонному стані.

Тож проминаючи вулички за вуличками, алейки за алейками, ці двоє знайомих незнайомців вже потроху почали набридати один одному, тому спершу Чет відійшов на інший бік тротуару, віддалившись на пару метрів, а потім і зовсім перейшов дорогу.

Поглянувши краєм ока на Вана він лиш побачив вираз полегшення, мабуть, від цієї довгоочікуваної розлуки, що і Чета трохи розслабило. Тому він вирішив вже остаточно розірвати цю нитку історії блукань з тим хлопчиною, проте у долі були трохи інші плани щодо нього. Лиш відвернувши голову в інший бік, як він одразу ж почув кроки зайвих двох ніг, котрі неприродно швидко прискорювались. Звісно, Чет продовжував перебувати у своєму дрімучому стані, але все ж в нього вистачило дитячої цікавості повернути голову в тому напрямі. Він помітив чоловіка, що стрімко наздоганяв хлопця на іншій стороні дороги і раптово почав бігти слідом за Ваном, котрий, не бачачи жодного виходу, забіг в невеличкий пошарпаний задвірок, де його невдовзі наздогнав і той самий чоловік, з вуст якого різко вирвались: "Гони гроші, малий!" Грубий, басистий голос продовжував повторювати і повторювати ці три слова, що чомусь кожного разу отримували все більше і більше влади над свідомістю і глуздом хлопчини, що вже припав до стінки, не знаючи куди подіти своє дрижаче тіло. Вигляд того мерзотника був не менш бридким ніж голос: старезні, вже коричневі штані, котрі раніше, мабуть, були сірими чи чорними, проте за шаром бруду і плям це вже не сильно зрозуміти; забльована різнокольоровими плямами куртка в червоно-чорну клітинку, яку часом носять місцеві лісоруби; якісь облізлі чобітки, а на одному із них так зовсім не було підошви; і його бридке покоричневіле обличчя, наполовину сіде, наполовину ще коричневе волосся, настільки довго немите і забруднене, що вже більше схоже на металеві переплетені дротики; рот в якому була пара зубів, що виглядали просто огидно при промовлянні деяких слів, які і без того було бридко від нього чути; і практично чорні зіниці з купою червоних венок виступаючих і відібравших на себе близько половини білків очей. Що тут говорити, він виглядав навіть гірше батька Честера, в його "найкращі" дні. Та раптом тендітне і таке тонке полотно тиші було розірване і нашпиговане двома гострими, мов леза, дитячими голосами, тонкість яких можна було б зрівняти з голкою, на кінець якої як не дивись, а кінця її загострення ти не помітиш. Один з них лиш сидів на місці перекрикуючи і розтинаючи будь-який грубий бас на своєму шляху, а другий стрімко наближався до власника бридкого вигляду, в миттєвому і незрозумілому пориві гніву, енергії і бажання захистити. Їхні голоси вже не можна було розрізнити, як і з самого початку - вони зливались в один, і створювали той жахливо проривний резонанс, що, здавалось, неначе він зараз розірве не тільки тишу, а і сам простір, саму матерію. Проте раптом резонанс припинився, а бас став раптом дрижати чи то від страху, чи то від непевності. Це відбулося через один єдиний відблиск, що виник через лезо, через ніж, через шматок металу, прикріпленого до виточеного дерева, що дістав старий. Відблиск пронісся крізь три пари очей і зупинився на кілька секунд на Четі. Спершу, ніж був різко спрямований в бік Честера, але потім від непевності в своїх діях, зашкарублий мерзотник почав крутити ним зі сторони в сторону, від Вана до Чета, від Чета до Вана. В цей момент Честер, мабуть, вперше в житті, почувався неначе він прокинувся. Прокинувся від довгого сну, яким був покутий протягом всіх цих довгих років. Він народився вдруге. А разом з ним народився і лісоруб. І цей лісоруб Честер не бачив ніякого рішення, окрім як зрубати прогниле дерево. Хоч він і не усвідомлював, що зараз він хотів лиш захистити тремтячого, скрученого в черв'ячок, хлопчину, проте в першу чергу його рішучі очі поглянули саме на Вана, буцімто говорячи "Тепер тебе більше ніхто не торкнеться". Та одразу після цього він кинувся в бік грабіжника настільки швидко, що той не встиг навіть помітити цього випаду. І вже за мить два тіла наповнені абсолютно протилежними прагненнями і почуттями вже стояли один навпроти одного. Ситуація примушувала битись їхні серця не менш швидко, ніж потік думок Честера продумував наступні його кроки. Проте людина, що ще хвилину назад збиралась пограбувати дитину, вже тепер вся тремтіла від самої сили і влади, що концентрувалась в одному лиш ножі. Ця людина навіть подумати не могла що в такій ситуації, коли вона справді спрямує ніж на інше розумне створіння, їй буде так лячно. Це не була та сила, з якою ці старечі, потріскані і грубі руки могли б впоратись, що настільки послаблювало і саму хватку мініатюрної зброї. Ще не встиг злодій оговтатись, як ніж опинився у в рази рішучіших і молодіших руках Честера. А вже через декілька секунд обидва хлопці вперше побачили, як з людини витікає стільки крові. Стільки крові, що її бризки зробили Чета червоним від голови до живота, чи навіть рук, в яких вже не було ножа. Ніж повернувся до власника, застрявши в ньому, а до цього зробивши дірок шість чи вісім. Стільки крові, що якби її залили в сухе старе дерево, то воно б знову розквітло. Стільки крові, що Ван прагнув би це забути, і пізніше йому це і вдалося без усіляких зусиль, та не зараз, бо зараз - це єдине що він міг бачити. Стільки крові, що Чет не забуде цього ніколи, бо це був його перший живий спогад. Спогад, що був наповнений кров'ю, прагнення до захисту, життя і найміцнішої в світі волі. Спогад, що відбився так само сильно в пам'яті, як відбився в очах той відблиск. Жахливо було поглянути в те лезо, де окрім відблиску, він бачив і себе. Як неприємно було бути в лезі, по котрому стікала кров. Мабуть, від цього, чи від хвилювання він раптом кашлянув декілька разів кров'ю, а з нею, він відчув горлом, наче випало щось невеличке, що дряпнуло його горло як маленька кісточка риби, і викашлялось разом з кров'ю додолу.

Перший раз, то був перший раз коли він зробив щось вагоме, коли він додав власної волі у свій вчинок, тим самим привласнивши його собі, надавши йому життя, зробивши цей вчинок і цей спогад живими. Чет сприймав це як те, що смерть однієї людини привела до народження іншої. Але зазвичай далі він не копав, тому що йому видавалась моторошною одна єдина думка, котру він ховав від самого себе і ніколи б не промовив би вголос, та що там вголос - навіть подумки йому лячно було це сказати: "Своїм життям я вдячний цьому стариганю".


#543d0f
The faint smell of petrol filled his mouth as One slowly chewed his sandwich. Clouds separated from one another as birds flew through them, chirping and cawing, showing the light blue sky. They flew gracefully around one another. One took another bite and couldn't be saved by the plain taste of white bread and ham from the foul stench of bin bags that were filled with rotting food. He didn't try to move though, he still chose to sit where he was, behind the doors: the bags covered him from the eyes of the teachers down below. It's not like he would've actually been told off, though. He was on the other side of the door. Plus, he was rarely noticed by the teachers in class, so how on earth will they notice him on the rooftop?

The door creaked open. One didn't move, didn't even pay attention. He straightened out his legs and a series of tingles ran up to his waist. He felt his hair fall, covering his face as he relaxed onto the wall protecting him from the students walking in and out of the entrance of the school below him. Footsteps approached him. He stopped eating and turned his head towards the faint sound. One saw branded trainers emerge from the corner. A boy walked towards One. He wore a simple brown shirt underneath a light blue, argyle vest; the edges of the shirt hanging loose over his black trousers. His skin was sun-kissed, cheeks pink. He had black hair that shone in the sunlight, it was messy and covered his ears. The slight curls were pulled back by his hand, showing his light blue eyes, just like the sky. They were downturned and round; the right eye had a mole underneath it. His nose was narrow and a little long, but suited his face. It was slightly pink and covered in freckles, just like his cheeks. His tinted lips were upturned a bit, he was smiling. They sparkled just like his eyes; it was sunny after all.

"Hey," the boy said, sitting down next to One, "why are you eating here?" He curled up and placed his head on his hand, his thumb had a black ring around it and it was the same hand that pulled back his hair. One shrugged and stared back at him in awe, not knowing what to say. "What's wrong? Cat got your tongue?" the boy chuckled; his voice hoarse. He took out a pale blue box of cigarettes and opened it, taking one out.

"You shouldn't smoke here." One said, breaking the silence; voice deep and sticky. The boy froze, just about to light his cigarette. He turned back to One and smirked, eyebrows frowning.

"And why's that, Mr Sandwich?" The boy asked in a taunting manner. His hand drooped down, nearly touching his shoes, cigarette still in his grasp. One's mouth curled downwards with displeasure, dropping the remainder of the sandwich on the dirty floor. He looked at the sandwich, which was just one slice of bread and ham that were now separated from each other.

"They'll smell it," One's head kept facing forward, but his eyes glared at the boy next to him, "They'll smell your cigarette, then they'll watch the rooftop and no one will be able to go up here for a month."

"You're acting like this has happened already," the boy remarked, putting the cigarette between his lips. The lighter, which matched the box, flicked a couple of times. One watched the fire be blown out by the wind. He sighed in frustration, moving closer towards the boy. In response, the boy moved away, dropping his lighter, but One kicked the lighter away and moved even closer, grabbing the cigarette from the boy's mouth.

"Please don't smoke on the rooftop, we shouldn't even be here in the first place." One retreated back to his spot, sighing again. He rested his back on the wall and turned to face the boy. To One's surprise, he was putting the box back in his pocket.

"Why are you so worried about being caught? It's not like we're gonna be told off," the boy looked up, "The teachers here are shit, especially when it comes to-" he cleared his throat and pointed his finger up to the sky, "Maintaining order and prestigious principle in our school!" The boy's fake frown turned into a big smile that reached his eyes. One facial expression didn't change. He knew the boy was just trying to be nice, but it made things very awkward considering this was the first time anyone tried to engage him into conversation in school. "You're a tough nut to crack, you know that, right? Even mocking our headteacher doesn't make you laugh," the boy whined and pouted, grabbing hold of One's hands; he looked down to the ground and back up with a smirk, "But since it's you princess, I don't mind." One immediately flinched and pulled back his hands. His face darkened and he bit his lower lip. The boy's smirk fell when he saw how One panicked. He himself moved backwards, giving One space. "Ah! I'm sorry, I didn't realise that- aah," his arms moved around him frantically until he slapped his face with them and fell on the ground bowing, "Ugh, I'm really sorry. I didn't know what I was thinking. I usually do this to get reactions, but I never knew that you'd react like that. Man, I'm really, genuinely sorry," the hoarse voice quietened until the boy was almost whispering.

One was shocked. It was the first time someone apologised after making him uncomfortable – he didn't know how to react. He looked down, somehow feeling guilty for reacting this way. His grip on his trousers tightened until he felt arms around him.

"Do you mind if I hug you? I think you'll-" the boy was cut off by the bell ringing. "Ah. I guess it's time for us to get going," he stood up with One, "When do your lessons finish? I want to hang out with you more after school."

"Around 3," One replied, opening the door to the staircase, "What about you?" he asked.

"I finish earlier," he answered, turning to face One. He then gasped and, stopping abruptly, mumbled that they didn't know each other's names. "I'm Caleb," he said, wrapping his arm around One.

"One," he replied, looking back at Caleb as he tried to match his pace, who was pulling him off his feet with his quick pace.

"One? That's a weird name, especially for a girl," Caleb chuckled.

"I would say it's a pretty gender-neutral name for those people who don't give a fuck about their kid," One remarked, smiling a little. He picked up his pace when he took his phone and looked at the time.

Caleb laughed loudly, but shortly. "That's quite sad actually. And, even if it is a neutral name, that doesn't change the fact that it sounds more on the masculine side. You're a girl, aren't you?" he started walking quicker as well – now he was the one trying to match his pace.

"I don't care anymore. It's not like it matters anyway. People can call me however they want," One let out a deep breath, "I only care about their intentions." Caleb took One's hand and looked at it. The hand was smooth and quite slender. The fingernails were bitten, but his pinkie was painted black. Caleb stroked the hand slowly, gently. One raised his other hand to his mouth, beginning to bite on his other fingernails. His mum was the only person who stroked his hands like that. She did that whenever she felt sorry for him, after she had touched him. It hurt; the pain from biting on his middle finger grew stronger. He went onto the next finger, chewing on what was left of the nail and the skin that grew around it. Caleb lifted the hand closer to his face and frowned, touching the small scabs around his nails. They had stopped walking down the stairs. The hand kept on being stroked. His mother's touch travelled up and down One's body. Touching his hands, arms, shoulders, chest, waist, thighs. The thighs that his mother touched. The waist that she caressed and pressed her body up against. The chest that she lay her head on while crying. The shoulders that she massaged when her useless husband shouted at them. The arms that she gripped when she violated him. The hands that he was stroking. One shook and took his hand away from Caleb. "We should really get to class now," taking out his phone to check the time again, trying to keep the smile on his face from falling, "We're already late." One's head looked up; brows raised.

"If we're late, then let's just skip. That way we won't be shouted at, and I'll be able to smoke freely outside of school grounds," Caleb fixed his gaze on One yet again, separating his fingers apart and reaching for One's face. He poked his face and stretched One's mouth, forming it into a smile. "If you're going to smile, do it properly. Watch," Caleb's eyes looked up and small wrinkles formed as his mouth slowly got wider and wider. His nostrils flared out in an attempt to make One smile. He was making a funny face. One felt a bit guilty since he didn't find these things funny, so he decided to chuckle a little bit, making the effort to smile properly. "Aha! So you can actually smile. That's good, I'm glad you feel better." Caleb whispered excitedly as they walked down the hall. Now One felt even more culpable.

...

Caleb closed the entrance doors carefully, making sure not to make any noise. He began to sprint around the corner of the school, heading in the direction of the racing track, where students would have their P.E lessons. He didn't stop to look back at One, trusting him to be able to run after him. They passed the track, making sure to keep their distance, and headed towards a bumpy, gravelly road. This road seemed to lead to a calmer part of the town, compared to the centre. They started to slow down and Caleb reached for his cigarette box. He rummaged around his pockets, the box in the other hand.

"Did you take my lighter?" he inquired, putting a cigarette in between his lips once more. One lifted his gaze from the ground and looked at his lips. They weren't as shiny-looking as before; the sun had hidden behind the clouds. One was trying to remember what he did with Caleb's lighter after he kicked it away from him. Caleb still had the box in his hand with the black ring and was now approaching One.

"I don't think I grabbed it when we left, I was a little… preoccupied with what you said," One replied, checking his pockets for the missing lighter. "I'm sorry," Caleb frowned at that phrase and looked like he was going to say something, but One carried on talking. "There's a market close by. I'm sure that they'll have a lighter, although you might need to come up with another reason as to why you're buying one," Caleb looked a bit confused.

"Why?" he asked, his frown, which was still there, created wrinkles on his forehead. Caleb turned around and began walking forwards again, putting his cigar back in the box.

"Don't you know? The market is filled with elderly people. Sure, most, if not all, of them smoke, but that won't stop them from questioning your intentions," One carried on, a bit proud of knowledge, "and once they start, you won't be able to get away without looking rude."

"You sure know a lot for someone who looks like they don't go outside that much," tittered Caleb. The conversation dwindled down to a comfortable silence. It was replaced with the sound of gravel beneath their feet crunching crisply, leaving One's thoughts to roam around freely in his head.

Caleb was a peculiar guy. He approached One without showing any intent of harming him. He continued talking to him, even though One acted sour towards him in the beginning. He tried to subtly push him away and yet the boy persisted in keeping the conversations flowing, the contact they made to create warm sparks and the movements to come naturally. Caleb respected his words too: when One asked him to not smoke, he actually heard One. He apologised when he hurt One and moved away from him to give him personal space. Caleb seemed to be a nice person, someone who wouldn't talk behind One's back. But the way Caleb acted wasn't enough for One, he needed more information. He wanted to see Caleb again. Why was One feeling this way? Was this his reaction to a new form of pity? He didn't know, or she didn't know. Why didn't he feel offended when Caleb called him a "girl"? Why wasn't he upset by the fact that others called him a "dude"? What were these labels for anyways? One was confused. This was too much for him. Too many questions and no answers at all. For the first time he felt lost. How was he supposed to feel, and what was he supposed to do next? Will they go their separate ways after they enter the market? Will Caleb ignore him in school once he finds out about how weak he is and stop hanging out with him, or her? One did not know what would happen next. His head hurt from overthinking and the tumultuous, cheerful voices that grew noisier with each stride they took weren't helping. However, no matter how much stress One was in, he needed to pay his grandma a visit.

As soon as Caleb saw the stalls, he opened his mouth wide open. "Wahh… I never knew the market would be this busy around this time of day," Caleb's face lit up while his eyes scanned the area, "I guess it is midday after all!" he laughed quietly, but heartily, wearing a smile that reached his eyes and shaped them into crescents. "Well," Caleb turned to One, placing his hand gently on One's shoulder, "I think I'll be here a lot longer than you – the day has come for me to go all out and buy everything my heart desires," the warm smile somehow grew even further, "We probably won't be able to see each other after I leave you here."

"Oh. I-I guess this is where we part," One felt a sudden perturbation, leaving him in dismay and uncertainty, "Bye then, Caleb," his voice quavered, but he turned away to not show the disappointment his face showed.

"Bye? Who said I was leaving forever? I'm not a dickhead. Cheer up, One," his grip suddenly tightened, "I'll go to school and look for you there, wearing all of the things I bought here. I'll see you tomorrow, okay?" Caleb's hand let go and a sudden coldness took over his shoulder. One ignored it and moved past stalls that sold old jewellery, trinkets and handmade music boxes. He passed the open space where the elders sat down and chatted to one another. He slipped carefully through a small crowd and sneaked behind one stall. Lifting the fabric, he stepped through into the small confined space, finding himself behind a frail, skinny, old woman in a nut-brown, floral dress.

"Need any help, Nana?" he asked, voice gone soft and almost melancholy. The woman turned around and faced One, seizing his cheeks with her hands and squished them. Her warm smile radiated like the sun that day. Her dark, wrinkly skin bent inwards at her cheeks and hung slightly off her chin. Her eyes were round just like his and a mesmerising honey brown colour. One found himself being embraced in a quick hug.

"Yes please, dear. We have much to do," she looked at him closely, stroking his cheek, "Did something happen while you were in school? You have come earlier than usual," the lady questioned him, letting go of his cheek. She picked up a plate with a towel on it and started wiping it.

One's mouth twitched; a smile was appearing on his face. "I met a boy," he responded, "he hung out with me on the rooftop," One moved around his grandma and crouched down, "We talked for a little while and then headed to class," he reached for a box underneath the table, pulling it with both hands, "but got distracted," he continued, opening the box carefully, "we were late because of this so he suggested to skip the rest of the day," he took out an uneven cup with painted mushrooms on it, "and he lost something in school so I took him here," One moved around cups and plates on display, placing the cup on the table.

"You aren't exactly a rule breaker, but you decided to go skip school somebody that you barely know. That's a first," she chuckled, turning to face One, "Are you sure that's the only reason you came here?"

"He called me a girl," One seemed desperate and confused, the woman froze, "Nana, I don't mind being called a girl. I don't care if people label me as a boy either," One bit his lip. He held his wrist, feeling his fingers press down on his skin. His grandma walked up to him and took his hands. Her fingers were wet and cool, due to rinsing the towel with water, creating a weird feeling in One's hands.

"Are you sure?" she asked, "These things take time to understand, One." She seemed uncertain, doubting both One and herself.

"That's the thing. Nana I'm not sure. I don't know to think anymore. This boy came into my life an hour ago and I already feel like he has known me for years. It feels like he knew I was uncertain about myself this whole time," One's voice broke and tears started to form.

"If you feel like you don't know who you are yet, I'll start referring to you as a girl to see if you like it," her grandmother's gaze was fixed on their hands and she sounded like she was going to cry too, "I'll lend you clothes and jewellery. How does that sound?" She looked up at One, seeing tears falling down. "Oh, don't cry baby, you know I don't like it when you cry," her frail hands reached for One's face. One felt her rough skin scratch her lightly. The clamorous market filled the silence between them; heated customers yelled at irritated sellers protected by the stalls; people walked around cackling and eating food from the chef's gathered in the market. When One breathed in, her nose hurt from the smells that clashed together: the salty, potent smell of fishcakes and meatballs mixed with the smell of sweet pancakes being cooked. A breeze leisurely swam through the air. The grass beneath them swayed, the hairs on their legs tickled them.
#000000: Штиль
Человеческая жизнь похожа на корабль в открытом море, а сама жизнь – ветер. Если измерять жизнь обычного человека в баллах, как ветер, то показатели будут от трёх до семи. При трёх баллах капитану корабля будет скучновато и тот будет вспоминать о шести баллах и захватывающих приключениях, а при семи баллах путешествие будет тревожным, требовать больше концентрации, внимания, будет потрачено много нервов и времени, но опытный моряк справится со стихией и вернётся в умиротворяющие четыре и пять баллов. Но есть всё же процент людей, чьи корабли обречены на крушение – люди с баллами от восьми до двенадцати. Мании, гипомании, психотические мании. В то же время есть и те, которые страдают из-за отсутствия ветра, от чего остаются в открытом море без еды, воды и под палящим солнцем – люди с баллами от двух до нуля. Меланхолии, депрессии, психотические депрессии. Кто-то же живёт и с ураганом и со штилем. Саша был на вершине мира и попадал в глубины отчаяния.

Штиль. Наступил мучительный штиль. Периорбитальная гиперпигментация, мешки под глазами, глубины отчаяния, впрочем, как вам угодно, так и называйте. Александр же называл это "следами счастья" под глазами после очередной тяжёлой бессонной ночи. Обессиленное, казалось, вообще безжизненное тело лежало на белой, будто больничной, постели. Вихри чёрных волос разбросал по подушке свирепый холодный ветер, который со свистом пробирался через щель открытого на зимнее проветривание окна. Холодные порывы ветра оставляли в душной маленькой комнате приятную прохладу, которая уже успела превратиться в мороз. Ведь уже февраль, морозы после зимних праздников ещё как хорошо держались. Лишь шуршание жесткого старого одеяла разрушало весь уют мягкой постели, которая уже успела дьявольски наскучить за эти несколько мучительных месяцев. Шуршание одеяла напоминало о существовании парня. Он вновь впал в забытье, которое преследует его уже не первый месяц, высасывая жизнь через тонкую трубочку. Сон не посещал скромную тёмную комнатушку с октября месяца. Интересная особенность нашего мозга. Сначала ты не спишь по нескольку часов в сутки по своему желанию, утром чувствуя себя замечательно, не используя эти сомнительные техники здорового и полезного сна за несколько часов, а вот если так мучить свой организм несколько месяцев, может даже больше, то про хорошее самочувствие после сна можете забыть, а то и хуже, можете забыть про сон вовсе. Так случилось с Сашей, который после двух месяцев отсутствия здорового сна прекрасно понял, что такое не высыпаться после десяти часов сна, а совсем скоро он и вовсе был лишен прекрасного, но обманчивого мира грёз. Эта проверка на прочность, вероятно, на всю его жизнь оставит огромный след. А ведь Александру всего семнадцать. Это смешно. Кто-то садит своё здоровье алкоголем, наркотиками и сигаретами, в то время как иные губят себя отсутствием сна.


"Эта ночь выдалась пасмурной. Сегодня, кажется, полнолуние. Может от этого мне не спится? Да нет, бред. Если это так, то небо бы каждую ночь было украшено ярким диском". За окном было темно. Сквозь клубы серого дыма-облака всё же вырвался белый свет луны, прерывая беспроглядный мрак. Длинные синие тени покорно расстилались у подножья деревьев, можно было увидеть, как тускло в них мерцали крупицы белёсого снега. Наш городок хорош тем, что на поляне рядом с огромным озером есть прекрасный обзор на ночные веснушки неба. В них он когда-то искал смысл. И когда только всё обернулось именно так? Сейчас он лежит на такой ненавистной кровати, она была предназначена для крепкого сна и отдыха, но сон и не заглядывает в чёрное помещение. По полу разбросаны листы бумаги с разного рода записями и рисунками, множество из которых не имеют смысла, или, может, имели, когда больной разум выдал их и рука машинально записала углём, карандашами и акварелью, надеясь, что они когда-то пригодятся. Некоторые из рисунков не были скомканы или порваны. На некоторых из них Александр изобразил излюбленные готические церкви, которые чаще всего были нарисованы в углах листа, а остальное место было заполнено каким-то текстом, который был написан на скорую руку, будто автор страдал от недостатка свободного времени, хотя на самом деле тот мучился от его переизбытка. Было и несколько перечёркнутых, кажется, со злости, колодцев, одинокие незаконченные пейзажи с мостами, зарисовки черепа, что висели на старых обоях. Пожалуй, юноша старался вспомнить азы. Из всего этого бардака выделялся мольберт с незаконченной картиной, что стояла в углу комнаты. Это был натюрморт, но вместо привычных ваз со свежими цветами и сочных фруктов в красивых посудинах были изображены увядающие бутоны цветов и песочные часы, время на которых давным-давно закончилось. На красной бархатной ткани лежала книга, на которой стоял череп, а рядом с книгой стоял скромный подсвечник и тонкая ниточка дыма поднималась и парила над погасшей свечой. Подле аккуратно лежали железные ножницы с красивым узором, а на столе рядом с черепом лежала одинокая деревянная палитра с кистью на ней. Завершало натюрморт зеркало, что стояло позади всех предметов. Картине не хватало буквально нескольких мазков для завершения, которые бы добавили нужные контрасты, но художник отложил это на следующую ночь, надеясь, что в этот раз сон окутает его мягким пуховым одеялом. Напрасно. Время уже близилось к утру, веки с каждым часом всё тяжелели, а законный отдых не наступал.


Тишина резала уши как острое лезвие ножа. Хотя, если честно, не понятно, что лучше, слушать эту мёртвую тишину, либо скрипы и шаги, о реальности которых он не может знать наверняка.

Мрак. Ты смотришь во мрак. А в этом мраке, в углу комнатушки, сидит чёрный человек, который ведёт с хозяином презрительный, насмешливый диалог. Веки тяжёлые, будто налитые свинцом. Голова шла кругом, была набита ватой. Силы постепенно покидают его с каждым днём. Физическая усталость и мучения в какой-то мере не такие болезненные по сравнению с душевными терзаниями.


Дни похожи друг на друга. Школа, дом, дом, школа. Но сейчас есть только дом. Судя по всему, он потерял себя, а мир вокруг оказался за толстым замызганным стеклом. Знаете, это можно сравнить с падением в бездну. Чем ты дальше от места, с которого ты упал, тем холоднее, тем страшнее. Печальней всего-то, что выхода нет. "И как только я оказался в этой ловушке собственного сознания? Как скоро появится ощущение прикосновения его и печаль превратится в бесформенную лужу из крови и плоти?"

Дыхание участилось.

Сердце билось так сильно, что кажется, что прямо сейчас остановится. Его окатила сильная тревога, паника. Александр никогда не боялся смерти и всё ещё не боится, кроме таких приступов паники, когда бежать некуда. И сколько же это ещё будет длиться? Неужели смерть всё-таки зайдёт к нему полакомиться, когда Саша будет просто глядеть в одну точку, иногда заливаясь звонким, но таким нездоровым смехом, после которого из глаз польются огромные солёные слёзы, делая щёки влажными? Или громко ругаясь, крича на того незваного гостя, что затаился в углу, скрипя из мрака, смеясь над Сашей, но после десятка ночей проведённых с ним, обернётся лишь осколками зеркала на холодном полу? "Быть может смерть в состоянии испытывать омерзение, что та даже руки марать не захочет?"

На правом боку положение вещей не меняется. Безжизненные тёмные глаза, мокрые от слёз, смотрели в старое деревянное окно, которое выходило к озеру. Всё ещё мрак.

Юноша закрыл тяжёлые веки с последней надеждой подремать хоть мгновение, распластанное на пять часов. Спокойствие. Тишина, от которой звенело в ушах. Александр как по инерции открыл глаза. Сколько он пребывал в этом забытье? А ведь он даже не успел отдохнуть. Из мира, что находился между сном и реальностью, его вывело ужасное ощущение падения, от которого сердце начинало выстукивать марш. Он будто падал в бездну своего больного, изможденного сознания и летел, летел, летел. Становилось холоднее, света надежды уже не было видно, а нить времени потерялась. Сумбурный поток мыслей в один момент измялся, как те бессмысленные записи с маленькими рисунками по углам. Этот скомканный лист занимал пространство в разуме Саши, но разорвать его на мелкие кусочки и выкинуть он не мог. Но почему же не мог? "А что если потерять прошлого себя?" Может почти сгнивший, потерянный Александр в прошлом терзал пустую душу? Он потеряет прошлого себя раз и навсегда. Закопает его под метрами земли. Но будет ли новый Александр? Нет. Это момент, когда умирает не только прошлое, но и будущее. Выхода нет. Пропасть всё же подходит к своему концу. Он разобьется насмерть...


Вспышка света ударила в глаза. Неужели это и есть смерть? Будто молния только что ударила в землю недалеко от окна Александра. Может, привиделось? После такого продолжительного времени без здорового сна и чёрт может привидеться.

Вскочив с кровати, он пошатнулся и в глазах потемнело, голова будто отключилась на несколько секунд, от чего пришлось сесть на корточки. Исхудалое тело в трикотажной пижаме вылетело из старого деревянного домика, ступая в огромные сугробы, падая в них, но продолжая бежать, даже не зная куда, ведь на улице была беспросветная темень. Маленькие кристаллики снега царапали и кусали кожу ладоней, а шерстяные носки и пижамные штаны намокли. Изо рта и носа вырывались облачка пара, которые растворяясь в морозном пространстве.

Полная луна еле проглядывалась сквозь чёрные облака, не давая Саше увидеть всё вокруг, найти зацепку, найти источник яркой вспышки света.

Наконец поднявшись на ноги, юноша продолжал протаптывать тропу в неизвестном направлении. Какая-то сила манила его туда, либо большой и усталый разум окончательно перестал существовать, превратив молодого человека в одного из тяжело больных людей, чья душа никогда больше не обретёт покой.

Тёмные хмурые тучи разогнал морозный ветер. Заверть щипала впалые щёки ярко-розового цвета, наконец плавно открывая обзор на замерзшую поляну. Холодный свет луны разбился по снежной и ледяной поверхности. Подняв пустые глаза он увидел нечто. Фигура, стоявшая прямо на ледяном озере, обладала крыльями, огромными, чёрными, а в недрах озера были видны тени, тени людей, что замерли с гримасами ужаса. Александр не мог поверить в происходящее. Ноги его не держали, он упал на колени. "Может привиделось? " – спрашивал сам себя он, приложив ледяные руки к лицу, хлопая себя по щекам, открывая и закрывая глаза. Осталась лишь фигура, стоящая на середине озера. Никаких крыльев, никаких умерших в озере, лишь одинокая фигура.

Будь Саша в здравом уме, ни за что бы не пошёл к той дьявольской фигуре. Он будто поддался песням сирен и теперь не может следовать никуда, кроме как в их сети.

Промокшие ноги раздирали маленькие кусочки льда. Жадно глотая воздух, с уст срывались шумные вздохи. Он не чувствовал рук, ног и всего тела в целом, но был в нескольких метрах от дьявольской фигуры.

- Эй! Ты кто такой? – наконец сорвался хрип Александра, но фигура даже не дёрнулась.

Тишина. Всё притихло. Кажется, он даже не мог слышать своё же рваное дыхание.

Босые ноги незнакомца зашагали навстречу парню в пижаме. На фигуре была лишь ночная рубаха с загадочными узорами. Сильный писк эхом раздался в ушах, а тёплая рука коснулась замерзшей щеки Александра. Снова мрак. Забвение. Больше ничего не существует в это мгновение. Смерть...
Натискаючи кнопку, ви даєте згоду на обробку персональних даних