Курс риторики триває, а отже, триває написання власних книг нашими учнями. Та зараз готові поділитися частиною нової книги "Вальс Вагабунд" Лева Кощеєва, написаною під наставництвом Олега Бондаренка.

Світ сучасного мегаполісу, в якому легко втратити свою унікальність,але який може надихати навіть дрібними деталями, вже чекає на вас.

Проживши все життя у мегаполісі, ти не можеш відчути подив, побачивши тридцятиповерхові будівлі. Ти не здатен відчути чудо, коли ти бачиш голограму на всю площу. Однак ти вже не можеш жити у передмісті. Для тебе там все занадто повільно. Водій автобусу не поспішає рушати, поки не доп'є свою каву. Зазвичай у цей момент заходить літня жіночка на ім'я Ши Лі. Водій одразу ж її впізнає і не може втриматись, щоб не спитати:

• Як ваша спина?
  
• Та як завжди. Дякую, що цікавитесь. До мене нещодавно приїжджав Бо, мій онук.
  
• І як він? Я чув, що він отримав хорошу роботу, там у місті.
  
• Та не жаліється. Правда, він став якимось тихим і покірнішим. Не те, що раніше, коли перед тим, як за щось братись, спочатку обов'язково про щось жартував. Він у мене взагалі з гумором хлопчик.
  
• І не кажіть, я пам'ятаю як він одного разу підставив портрет Вінні-Пуха замість портрета Сі Цзіньпіна.
  
• Еге ж, гарні були часи.
  

Закінчивши теревенити з пасажирами, водій нарешті рушає. Попереду довгий маршрут з десяти зупинок, після якого закінчиться його зміна. На його заміну прийде інший водій, котрому лінь вставати о шостій ранку й одразу йти на роботу. Для цього він навіть готовий брати обідню зміну і їздити у найспекотніший час доби. На відміну від Ернеста, він дуже цінує свій сон.

Лише зараз Бо починає розуміти цінність свого дитинства на Лантау. Тоді навіть за найбезглуздіший жарт тебе хіба посварять перед всіма і скажуть, що наступного разу треба придумати щось оригінальніше, щось таке, що каже нове слово, таке, що ніхто ще не казав. А як це зробити, коли всі вже все сказали? Лишається лише повторення, самоповторення, самоспотворення; сотні потвор кажуть, що ти говориш про давно відомі факти. І справді, ти знаєш, що Сі вже порівнювали з Пухом, вже сотні разів до цього, але ж він ним не став, а йому може й хотілось, аби над дошкою красувався хтось красивіший, веселіший, яскравіший. Хтось, кого можна показувати дітям і розповідати без шкоди їх психічному здоров'ю.

• Бо, ти вже скоро?
  
• Так, потрібно лише доробити квартальний звіт.
  
• Ти його вже другу годину робиш.
  
• Тут просто деякі числа не сходяться.
  
• У тебе є ще година. Я якраз згадала, що у мене теж ще лишилися справи.
  

Нещодавно він приїжджав до сім'ї на Лантау у Чонг Ша. Було дуже ніяково. Всі постійно підмічали те, як він у місті схуд, зблід, змарнів, що йому варто частіше навідуватись до них. Лише старший брат мовчки дивився на нього. Йому було цікаво, як воно там, у місті. Але водночас сумно, адже він не може полишити крамницю лише на старого батька. Тим часом Бо просто хотів відпочити. Взагалі, саме за цим він сюди й приїхав, але незрозуміле відчуття повторювало йому: це не твій дім, тобі рано розслаблятись, вони не раді твоєму приїзду, дивись, як твої мішки під очима їх засмутили, краще б ти зараз працював, можливо ти б отримав премію.

Адам оглянув свою нову квартиру. У Гонконгу — справжня розкіш мати повноцінну кімнату лише для себе одного. Навіть з введенням нових правил для забудовників ціни залишаються надзвичайно завищеними. У двадцятих почали будувати новий острів біля Лантау. Планували до тридцять п'ятого уже здати в експлуатацію, але в результаті зараз у морі стоїть місто-привид міст, до якого вже декілька років обіцяють побудувати.

12 вересня

«Міністр наукового розвитку запропонував проєкт будівництва космопорту.

Лу Цінь наголошує, що це є необхідним для Гонконгу, адже це посилить незалежність Міста від зовнішнього впливу. Міністр зовнішніх справ зазначив, що такий курс призведе лише до погіршення відносин з державами, інвестиції яких є «життєво необхідними» для міста. Його підтримав міністр екології, який припускає, що будівництво відбудеться недалеко від національних парків, забруднення яких є дуже небажаним результатом.»

Обличчя Адама виглядало дуже стурбованим. Дихання прискорилось, брови насупились, він сів на підлогу. Він відчував ніби зусібіч щось почало на нього тиснути, забираючи все більше і більше повітря. Але через пару секунд полегшено зітхнув. Все ж таки це було малоймовірно, аби хтось сприйняв це серйозно. Можливо цей Лу таки доведе проєкт до стадії голосування у парламенті, але перемогти йому точно не вдасться.

Попри те, що Адам народився у Гонконзі, він все одно почувався немов якийсь несподіваний гість. Хоча більшість людей ставилась до нього позитивно, але він все одно намагався бути дуже обережним. Одним із найбільших його страхів було якимось чином зачепити неприємну для китайців тему. Це немов випустити ложку для взуття, коли вже виходиш з квартири. Ось щойно ви спокійно прощалися, хтось пропонує зустрітись ще раз… БРЯЗЬ!!! Аж раптом чується надзвичайної гучності звук удару залізної ложки об плитку. Здається, що цей звук чутно по всьому місту. Що навіть якщо ти щось крикнеш, тебе ніхто не почує.

• Ой, нічого страшного, я підберу, – з тою самою веселістю каже хазяїн квартири.
  

• Можна тихіше, тут люди спати намагаються! – прокричить хтось з сусідньої кімнати.
  

І ось ти вже спускаєшся на ліфті. Ти щойно тихо розмовляв з друзями на кухні, на душі було тепло, комфортно. Але раптом за дві секунди від тепла не лишається і сліду. Лишається лише тривога. Чи дуже злий власник того голосу з іншої кімнати, чи пішов він потім сваритись з хазяїном квартири, чи може і сам хазяїн був насправді злий на тебе. Нікому ж не сподобається цей звук удару заліза об плитку.

З цієї уявної, але не менш тривожної сцени, випливає дуже конкретний страх. Проживаючи у місті, де лише тридцять відсотків людей хоч трохи на нього схожі, Адам боявся, що одного разу ці тридцять відсотків настільки роздратують інші сімдесят, що вони їх просто виженуть. Його бабусі та дідусі розповідали десятки історій, про те як їх пращури були змушені переїжджати з місця на місце через те, що вони просто не могли ужитись з місцевими. Батьки Адама обрали Гонконг саме через його політику лояльності до іммігрантів.

• Ну і чого ти злякався? – спитав Адам самого себе – Господи, як же ти розклеївся останнім часом. Ну подумаєш, космопорт хочуть побудувати. Тебе це як стосується? Невже ти маєш до нього якийсь стосунок? Ні! Крім цього, невже він взагалі комусь потрібен? Вгамуйся і не сприймай все занадто серйозно. І візьми вже нарешті відпустку. Такий знервований і стомлений ти нікому не потрібен.
  

Справді. Адамові варто було відпочити. За останній місяць з ним сталось занадто багато неприємностей. Конфлікти на роботі, сварки з друзями та просто прикрі випадковості.

Лу ніколи не залишався в офісі занадто довго. Але віднедавна його колеги все частіше почали помічати, що йдучи додому о десятій годині вони все ще бачили його за комп'ютером. Хтось навіть питав у нього, може щось сталось, але він відповідав щось туманне або й зовсім ігнорував питання. Лу й сам не розумів, чому раптом став таким працьовитим. Якось навіть поставив за мету прийти додому як раніше. Проте нічого не вийшло — він знову проґавив і пішов додому геть пізно.

Експериментальний гурт шукає барабанщика

Нас надихає ідея адаптації творів мистецтва XX століття у сучасний формат. Ми надихаємось такими виконавцями, як Joy Division, MF DOOM, Dr Dre, Crystal Castles, Death Grips, Giorgio Moroder і подібними. Нам набридло, що сучасна музика зупинилась у розвитку ще п'ятдесят років тому. Музичні лейбли та шоу-бізнес не дають життю нічого оригінального і лишають митців з передозуванням власними думками, якими вони не можуть поділитись. Тому ми маємо стати першопрохідцями, що проламають цю стіну і будуть рухати музику й мистецтво вперед. Якщо ви поділяєте таку точку зору, ми запрошуємо вас доєднатись до нашої команди.

Лу згадав своє дитинство. Зараз йому це здається дивним, але свого часу й він хотів створити свою групу, отримати популярність і визнання. Але так цього і не зробив. Це теж дивно, адже логічним чином він це пояснити собі ніколи не міг. В той час все було лише так. Чому він вчився майже цілодобово? Хтозна, батьки сказали, що якщо піду в універ, то ніколи не бідуватиму (Брехня). Чому він дружив лише з Еллі, а не з усім класом? Хтозна, мабуть, так більше часу на навчання (Брехня). Чому він не сказав, що він її любив? Хтозна, мабуть, не хотів, щоб щось змінювалось (Брехня).

З часом Лу ріс, розумів, що світ відрізняється від того, яким він його уявляв у дитинстві. Однак тоді він запам'ятав важливу істину – якщо поставити папірець зі скаргою на високу швидкість річки поперек течії, ти її не зупиниш. Папірець намокне і врешті-решт порветься. З папірця краще зробити човник і пустити його течією, щоб він плив уперед. Можливо хтось його підбере, розгорне і дізнається, що десь там далеко дуже швидка течія. Але можливо це брехня і там далі ніхто не живе, кораблик впаде в океан і його з'їсть якась риба.

• Вітаємо, Ви отримали найкращі результати вступних екзаменів. Очікуємо вашого вступу до нашого університету. Для нас це буде велика честь.
  
• Дякую. Я теж дуже вдячний вам за те, що маю можливість навчатись у найкращому ВНЗ Японії.
  
• Та що ви, не перебільшуйте. Токійський електротехнічний краще.
  
• Можливо, але у медичних напрямках вам рівних немає.
  
• Нам дуже приємно чути такі слова. Особливо від Вас. Успішного вам навчання.
  
• Дякую.
  

Тоді Лу переповнювало почуття тріумфу. Він вже був впевнений, що його життя буде йти лише вгору. Синоптики жодних тайфунів не передавали. Його течія була осяяна вічним сонцем. Дув лише легенький бриз. Однак він пронизував його до кісток. Намагаючись від нього втекти він йшов у каюту свого корабля. Однак навіть там (мабуть, через вентиляцію) цей вітер знаходив його. Деколи він ставав сильнішим, а бувало, що навіть майже згасав. Але він ніколи не давав йому спокою. Так він і далі пливе своїм шляхом через час та простір. По дорозі, яку йому проклало сонце.

Адам йшов додому. Кілька годин тому закінчився дощ. Асфальт вже майже повернувся до свого звичайного сухого кольору. Лише декілька разів здавалось, що ось-ось почне мрячити. Адам йшов додому. В руках була парасоля. Він пам'ятав дорогу, тому міг спокійно ховати обличчя під нею. Хоча необхідності в цьому не було, але він все одно вважав, що так якось правильніше. Це було якесь внутрішнє відчуття, яке підказувало, що йому не обов'язково бачити шлях, вулицю, вивіски магазинів і забігайлівок, фари машин, що проїжджали повз нього і людей, що, мабуть, дивувались побачивши людину з парасолею, що ходить по сухому асфальту. Адам повертався з проб.

• Нам дуже сподобалось, як ти грав. Це було справді незвичайно. Ми збираємось тут щосуботи у цей же час на репетиції. Будемо раді, якщо ти захочеш доєднатись. – сказала дівчина. Здається її Єва звати. Вона вокалістка.
  
• Твоя гра, це справді щось незвичайне. Ти немов робиш ритм з повного хаосу різних звуків. Звичайно, я й сам не одразу його помітив, але коли його відчув, то ще довго не відпускає. – похвалив Адама хлопець, якого звали якось на «Я». Він грає на синтезаторі.
  

• Дякую, обов'язково прийду – зніяковіло відповідав Адам.
  

Крім цих двох там ще був гітарист. Саме він запостив оголошення, по якому Адам сюди прийшов. Його звали Жан і Адам знав його ще з восьми років. Однак він, мабуть, навіть про його існування не підозрював. Хлопець раніше був художником. У 10 років його батькам пощастило продати картину малого Жана, і отримати достатньо грошей, щоб ще довго жити не бідуючи. Згодом вони продали ще декілька картин, одну з яких купили батьки Адама. Тоді він став його фанатом і просив батьків брати його на кожну виставку картин Жана. Однак через декілька років той різко зник з інфополя, не малював картин, не проводив виставки, батьки перестали писати в соцмережах. Адам тоді почувався немов під час блекауту. Навколо темно, нічого не видно, але і лишатись на місці також не можна.

• Мамо, ти не знаєш, чому Жан раптом зник?
  
• Ні, синку.
  
• А ти, татку, може ти знаєш, що з ним?
  
• Ні, я теж не знаю.
  

Адам повертався додому. Цей шлях він пам'ятав дуже добре. Хоча ходив тут лише один раз. Дощ вже давно пройшов. Але юнак ще досі тримав парасолю в руці. Під нею він ховав обличчя від вітру. Від нього очі сильно сльозяться. А плакати Адам не хотів. Принаймні не зараз. Однак думки його все сильніше і сильніше поринали у минуле. Ось він фотографує місто, шукає дзеркальний фотоапарат, починає свій блог, викладає фотки. Ось він вже на рік підріс й дізнався про те, що таке стікербомбінг. Звичайно свої наліпки він ще не малює, поки лише стікери художників, які йому подобались. А тут малює власні, клеїть і фоткає те, що вдалось. Дзеркалку замінив звичайний телефон і контент в блозі урізноманітнився. Через пів року Адам записує звуки міста – автомобілі, метро, шум ресторанів, шматочки розмов випадкових перехожих, куски пісень і рекламних слоганів, все що складає місто в якому він живе. Незабаром він випускає мікстейп з музикою, яку він склав зі звуків міста, в якому живе.

• Ти лише глянь, на той прекрасний «piece». Як же він неймовірно виглядає на тій будівлі!
  
  

На дверях магазину було намальоване немовля у повнорозмірних дротових навушниках. Немовля мирно спало закинувши голову на ручку дверей і MP3 плеєр, на якому програвалась композиція №062 "ВЕЛИКИЙ ПЛАН". Саме немовля переливалось різноманітними фарбами. Жоден з кольорів веселки не псував дитяче обличчя спокою, що панував у душі малюка. Все це особливо підкреслювалось на контрасті з чорною стіною, сірим мокрим асфальтом і білими пластмасовими дверима.

• Чувак, невже ти не знаєш, що означає «062»?
  
• Ну, так ніби кодувались комуністи у підпіллі…
  
• То яким чином це неймовірно, якщо воно має такий підтекст? Хіба ти не розумієш, як нашим батькам дісталась незалежність?
  
• Та звичайно, що розумію…
  
• Такій символіці не місце у демократичному місті. Це треба стер…
  
• НІ!!! – панічно крикнув Адам – Вибач… Просто.. лише глянь на цей малюнок, як гармонійно поєднуються кольори, у якій злагоді перебуває сама стіна і графіті. Без нього вона ж буде зовсім пустою, сірою і самотньою. Навіть такий стріт-арт робить наше місто красивішим і різноманітнішим, без нього немов втрачається вся краса. Хіба важливо, що означають ці цифри у нашій свідомості. Це ж просто цифри. У когось можливо такий номер телефону, або якісь інші асоціації. У когось з цим пов'язані приємні спогади, а у когось не дуже. А цей «кусок», що виглядає для всіх однаково, кожен сприймає по різному. Хіба це не неймовірно?
  
• Можливо…
  

Адам йшов додому. Вже не було дощу, а він все одно прикривав себе парасолею. Він згадував минулий раз, коли йшов тут, це було рік тому. Тут він сперечався з якоюсь дівчиною щодо суперечливого графіті. Її звали Ліза. Вона підписалась на нього в Tumblr, ще з тих часів, коли він фоткав на дзеркалку. Якось вона написала йому, трохи розговорились і домовились разом погуляти. Після того разу вони так ніколи й не поговорили. Але Ліза все ще підписана на Адама. Іноді навіть коментарі лишає.

Дійшовши додому Адам одразу впав на ліжко. Так він валявся ще, мабуть, годину. На вулиці було вітряно і він досі відчував, як щось неймовірно сильне і неприємне його пронизує. Прийшовши до тями, він нарешті встав, підійшов до холодильника, дістав звідти їжу, розігрів і почав жадібно її поглинати. Наївшись досхочу він знову пішов до ліжка. По дорозі йому стрельнула думка переглянути свої старі фотографії, наліпки, послухати перший альбом. Так він засів надовго. Поступово повертаючись у минуле, він, здавалось би, отримав свій довгоочікуваний відпочинок. Згодом він ліг спати. Йому нічого не снилось.

• Мабуть, коли людина отримує те, чого вона потребує, їй ще довго нічого не хочеться.
  
  

Адам був абсолютно задоволений тим, як пройшов цей день. Бажати чогось більшого, можливо, буде занадто нахабно.