Лу згадав своє дитинство. Зараз йому це здається дивним, але свого часу й він хотів створити свою групу, отримати популярність і визнання. Але так цього і не зробив. Це теж дивно, адже логічним чином він це пояснити собі ніколи не міг. В той час все було лише так. Чому він вчився майже цілодобово? Хтозна, батьки сказали, що якщо піду в універ, то ніколи не бідуватиму (Брехня). Чому він дружив лише з Еллі, а не з усім класом? Хтозна, мабуть, так більше часу на навчання (Брехня). Чому він не сказав, що він її любив? Хтозна, мабуть, не хотів, щоб щось змінювалось (Брехня).
З часом Лу ріс, розумів, що світ відрізняється від того, яким він його уявляв у дитинстві. Однак тоді він запам'ятав важливу істину – якщо поставити папірець зі скаргою на високу швидкість річки поперек течії, ти її не зупиниш. Папірець намокне і врешті-решт порветься. З папірця краще зробити човник і пустити його течією, щоб він плив уперед. Можливо хтось його підбере, розгорне і дізнається, що десь там далеко дуже швидка течія. Але можливо це брехня і там далі ніхто не живе, кораблик впаде в океан і його з'їсть якась риба.
- Вітаємо, Ви отримали найкращі результати вступних екзаменів. Очікуємо вашого вступу до нашого університету. Для нас це буде велика честь.
- Дякую. Я теж дуже вдячний вам за те, що маю можливість навчатись у найкращому ВНЗ Японії.
- Та що ви, не перебільшуйте. Токійський електротехнічний краще.
- Можливо, але у медичних напрямках вам рівних немає.
- Нам дуже приємно чути такі слова. Особливо від Вас. Успішного вам навчання.
- Дякую.
Тоді Лу переповнювало почуття тріумфу. Він вже був впевнений, що його життя буде йти лише вгору. Синоптики жодних тайфунів не передавали. Його течія була осяяна вічним сонцем. Дув лише легенький бриз. Однак він пронизував його до кісток. Намагаючись від нього втекти він йшов у каюту свого корабля. Однак навіть там (мабуть, через вентиляцію) цей вітер знаходив його. Деколи він ставав сильнішим, а бувало, що навіть майже згасав. Але він ніколи не давав йому спокою. Так він і далі пливе своїм шляхом через час та простір. По дорозі, яку йому проклало сонце.
Адам йшов додому. Кілька годин тому закінчився дощ. Асфальт вже майже повернувся до свого звичайного сухого кольору. Лише декілька разів здавалось, що ось-ось почне мрячити. Адам йшов додому. В руках була парасоля. Він пам'ятав дорогу, тому міг спокійно ховати обличчя під нею. Хоча необхідності в цьому не було, але він все одно вважав, що так якось правильніше. Це було якесь внутрішнє відчуття, яке підказувало, що йому не обов'язково бачити шлях, вулицю, вивіски магазинів і забігайлівок, фари машин, що проїжджали повз нього і людей, що, мабуть, дивувались побачивши людину з парасолею, що ходить по сухому асфальту. Адам повертався з проб.
- Нам дуже сподобалось, як ти грав. Це було справді незвичайно. Ми збираємось тут щосуботи у цей же час на репетиції. Будемо раді, якщо ти захочеш доєднатись. – сказала дівчина. Здається її Єва звати. Вона вокалістка.
- Твоя гра, це справді щось незвичайне. Ти немов робиш ритм з повного хаосу різних звуків. Звичайно, я й сам не одразу його помітив, але коли його відчув, то ще довго не відпускає. – похвалив Адама хлопець, якого звали якось на «Я». Він грає на синтезаторі.
- Дякую, обов'язково прийду – зніяковіло відповідав Адам.
Крім цих двох там ще був гітарист. Саме він запостив оголошення, по якому Адам сюди прийшов. Його звали Жан і Адам знав його ще з восьми років. Однак він, мабуть, навіть про його існування не підозрював. Хлопець раніше був художником. У 10 років його батькам пощастило продати картину малого Жана, і отримати достатньо грошей, щоб ще довго жити не бідуючи. Згодом вони продали ще декілька картин, одну з яких купили батьки Адама. Тоді він став його фанатом і просив батьків брати його на кожну виставку картин Жана. Однак через декілька років той різко зник з інфополя, не малював картин, не проводив виставки, батьки перестали писати в соцмережах. Адам тоді почувався немов під час блекауту. Навколо темно, нічого не видно, але і лишатись на місці також не можна.
- Мамо, ти не знаєш, чому Жан раптом зник?
- Ні, синку.
- А ти, татку, може ти знаєш, що з ним?
- Ні, я теж не знаю.
Адам повертався додому. Цей шлях він пам'ятав дуже добре. Хоча ходив тут лише один раз. Дощ вже давно пройшов. Але юнак ще досі тримав парасолю в руці. Під нею він ховав обличчя від вітру. Від нього очі сильно сльозяться. А плакати Адам не хотів. Принаймні не зараз. Однак думки його все сильніше і сильніше поринали у минуле. Ось він фотографує місто, шукає дзеркальний фотоапарат, починає свій блог, викладає фотки. Ось він вже на рік підріс й дізнався про те, що таке стікербомбінг. Звичайно свої наліпки він ще не малює, поки лише стікери художників, які йому подобались. А тут малює власні, клеїть і фоткає те, що вдалось. Дзеркалку замінив звичайний телефон і контент в блозі урізноманітнився. Через пів року Адам записує звуки міста – автомобілі, метро, шум ресторанів, шматочки розмов випадкових перехожих, куски пісень і рекламних слоганів, все що складає місто в якому він живе. Незабаром він випускає мікстейп з музикою, яку він склав зі звуків міста, в якому живе.
- Ти лише глянь, на той прекрасний «piece». Як же він неймовірно виглядає на тій будівлі!
На дверях магазину було намальоване немовля у повнорозмірних дротових навушниках. Немовля мирно спало закинувши голову на ручку дверей і MP3 плеєр, на якому програвалась композиція №062 "ВЕЛИКИЙ ПЛАН". Саме немовля переливалось різноманітними фарбами. Жоден з кольорів веселки не псував дитяче обличчя спокою, що панував у душі малюка. Все це особливо підкреслювалось на контрасті з чорною стіною, сірим мокрим асфальтом і білими пластмасовими дверима.
- Чувак, невже ти не знаєш, що означає «062»?
- Ну, так ніби кодувались комуністи у підпіллі…
- То яким чином це неймовірно, якщо воно має такий підтекст? Хіба ти не розумієш, як нашим батькам дісталась незалежність?
- Та звичайно, що розумію…
- Такій символіці не місце у демократичному місті. Це треба стер…
- НІ!!! – панічно крикнув Адам – Вибач… Просто.. лише глянь на цей малюнок, як гармонійно поєднуються кольори, у якій злагоді перебуває сама стіна і графіті. Без нього вона ж буде зовсім пустою, сірою і самотньою. Навіть такий стріт-арт робить наше місто красивішим і різноманітнішим, без нього немов втрачається вся краса. Хіба важливо, що означають ці цифри у нашій свідомості. Це ж просто цифри. У когось можливо такий номер телефону, або якісь інші асоціації. У когось з цим пов'язані приємні спогади, а у когось не дуже. А цей «кусок», що виглядає для всіх однаково, кожен сприймає по різному. Хіба це не неймовірно?
- Можливо…
Адам йшов додому. Вже не було дощу, а він все одно прикривав себе парасолею. Він згадував минулий раз, коли йшов тут, це було рік тому. Тут він сперечався з якоюсь дівчиною щодо суперечливого графіті. Її звали Ліза. Вона підписалась на нього в Tumblr, ще з тих часів, коли він фоткав на дзеркалку. Якось вона написала йому, трохи розговорились і домовились разом погуляти. Після того разу вони так ніколи й не поговорили. Але Ліза все ще підписана на Адама. Іноді навіть коментарі лишає.
Дійшовши додому Адам одразу впав на ліжко. Так він валявся ще, мабуть, годину. На вулиці було вітряно і він досі відчував, як щось неймовірно сильне і неприємне його пронизує. Прийшовши до тями, він нарешті встав, підійшов до холодильника, дістав звідти їжу, розігрів і почав жадібно її поглинати. Наївшись досхочу він знову пішов до ліжка. По дорозі йому стрельнула думка переглянути свої старі фотографії, наліпки, послухати перший альбом. Так він засів надовго. Поступово повертаючись у минуле, він, здавалось би, отримав свій довгоочікуваний відпочинок. Згодом він ліг спати. Йому нічого не снилось.
- Мабуть, коли людина отримує те, чого вона потребує, їй ще довго нічого не хочеться.
Адам був абсолютно задоволений тим, як пройшов цей день. Бажати чогось більшого, можливо, буде занадто нахабно.