Ліцей "Крила"
Збірка поезій
Альманах №1
Твори учнів і вчителів школи Крила
Майя Лобода
***

В школу треба нам усім,
Не забудь — це перед всім.
Та про правила згадай:
Ігри вдома залиши,
З собою ручку ти візьми,
Пенал по дорозі не згуби.
Ти встаєш о сьомій ранку,
Снідаєш десь до світанку.
Та чому нам в школу йти?
Бо не розумний ще ти.
І в мозку твоєму є помилки.
Виправити нам їх потрібно,
Для нас це необхідно.
Так що в школу ти іди,
Допоможе вона тобі.



Пісня для Миколая

Сьогодні до нас прийде Миколай.
Ти не зважай, часу не гай,
Ти листи відсилай.
Бо до нас прийде Миколай.

Приспів:
Ла-ла-ла-ла.
Ла-ла-ла-ла.
Прийде Миколай!
Твої листи всі читає,
Мандрує, літає.
Дарує щастя усім,
Всі захоплюються ним.
Бо до нас прийде Миколай!

Приспів:
Ла-ла-ла-ла.
Ла-ла-ла-ла.
Прийде Миколай!
Давайте підтримаєм разом його,
Нашого Миколая одного.
Будем дарувати щастя усім,
І дорослим, і малим.
Бо до нас прийде Миколай!



***

Не бійся помилитися,
Щоб в очі подивитися.
Бо помилки ведуть нас вперед,
Так швидко як з'їдати мед.
Забудь про всі страхи,
Бо не такі страшні ті павуки.
Згадай ти про веселощі —
Про всі ті пестощі
І лестощі.
Не забудь про радощі, й сміх,
Про зиму ігри і сніг.
Радій життю, тю тю тю тю,
Забудь про казню казню.



Пісня «Сонячний день»

Ти подивись, як добре жити,
А не як собака вити
Ти подивися у віконце, яке сьогодні сонце
Ти покрутись, навколо себе,
І подивися ти на мене

Приспів:
Ти проснися, озирнись,
Який же сьогодні день,
Ти подивися у подвір'я
Як діти співають собі пісень,
Сьогодні день в нас сонячний
І буде він щасливиииииий.

Як я рада,
Бачити твою усмішку,
І я рада,
Згадувати — цей солодкий час,
Бо — це нове відкриття для нас
Перешкоди — ми не знаєм
Бо все разом ми здолаєм.

Як би я тебе не знала,
Про тебе я б згадала,
З'ясувати як знайти себе
Це для мене
Зрозуміти — хто я є
Це не моє
Відзнайти себе у світі
Це те саме що шукати багато міді,

Приспів:
Ти проснися, озирнись,
Який же сьогодні деееень,
Ти подивися у подвір'я
Як діти співають собі пісень,
Сьогодні день в нас сонячний
І буде він щасливиииииий.


Ліза Єщенко-Петрова
***

Ці будні вбивають тебе з кожним днем,
Все більше і більше лишають
Мазки на твоїй особистій картині
Поверху цвітних кольорів.

Ці будні малюють, неначе не знають
Другої цвітної палітри.
«Боротись не в змозі», - так думала ти,
Скувала себе кайданами, словами...

Слова все збивають тебе з пантелику.
Нічого— йди далі, вже досить!
Тремтіти від кожного сильного вигляду.
Ти можеш, та просто «не в змозі».

Та хто взагалі цю брехню вам сказав?
Ти можеш, якщо ти захочеш!
Цей світ усміхнеться тобі, наче осінь,
Ти просто йди далі...Ти в змозі!
Вероніка Перепелиця
***

Я безысходно продолжаю,
С пустыми потёкшими глазами
которые бесконечно устали

Я иду по канату
который был перерезан
бесчисленное количество раз насквозь

Пытаясь скрыть свою нелепую слабость
Я к этим самоистязаниям неосознанная привыкаю
Эти голоса во мне медленно бесшумно утопали
Я ведь уже не способна узнать себя
сквозь дней этих туманность

В надеждах всхлипывая зарываюсь,
рыдаю
Бессильными замерзшими руками
я эти капли вытираю
Марічка Берізко
Запитати себе задумавшись

Нам здається, що ми дорослі вже,
Що багато вже чого знаємо
Й сірі смуги значущості
В голові у себе шукаємо.

Кожен автор є долі іншої,
Бо свою творити не хочеться,
Лезо пер наточивши тишею,
Написати поему проситься.

Та не з власних життєвих записів,
А з шпаргалок чужого горя,
Пропускаючи правду написів
У безодні людського моря.

Це вважається допомогою
Відшукати «потрібне» рішення,
Щоб чиясь проблема тривогою,
Не зазнала суттєвого збільшення.

Але варто, мабуть, задуматись:
« Ми ж нахабно у когось списуєм!»
Не своє творити збираємось,
А чуже руйнуємо відчаєм.

Сіре слово про вартість долі
Розлітається в наших вчинках,
Де для правди немає ролі,
Як в спектаклі тіней на ринках.

То потрібно таки спинитись
Й запитати себе задумавшись:
«Чи кістки будуть далі митись,
Чи писати своє, позбувшись..!»



За секунду до

За секунду до посмішки мами
У душі завмирає час,
Заживляючи в серці шрами
Вже давно забутих образ.

За секунду до спалених жаром
Від хвороби веселих слів,
Відчуваємо холод тілом
За дурниці минулих днів.

За секунду до перемоги
Кров тікає по венах вниз
Підставляючи страху ноги
Дістає свій вагомий приз.

За секунду до поцілунку
В тишину поринає світ
У коханні нема рахунку
Воно вічне як сонця цвіт.



Цінності

Що найцінніше в світі для людини?
І що найбільше можна берегти?
Із перших літ важливо для дитини
Своє родинне в просторі знайти.

Так необхідно просто відчувати
Підтримку друзів, захист від близьких,
Ці цінності нема з чим порівняти,
Вони основа для людей живих.

Тільки для мертвих серцем і душею
Є непотрібні мамині слова,
Їх відтяли валютною межею
Матеріально придбані дива.

Потрібно жити так, щоб пам'ятати,
Де ти родився, хто у тебе є,
Для кого зможеш просто все віддати,
А хто тобі від серця дасть своє.

Цінуйте те, що справді найцінніше,
Що не втече, не зрадить, не піде,
Тих хто завжди знаходиться найближче,
Таких що більш немає вже ніде.



Подих загубленої весни

Загублені рядки уквітчані в серцях,
Заповнюють картини пустоти,
І може лиш вони відновлюють в словах,
Частинки пазлів вічної весни.

Вона можливо відчай пройняла,
Бо квітень мій вже зовсім не такий,
Не має сонця й співу солов'я,
І дотик вітру майже неживий.

Не бачу я квітучих пелюсток,
Гілки дерев додолу опустились,
Чому ти весно вбила свій танок,
Можливо люди в чомусь помилились.

Зламали день образами подій,
Чи обірвали струни боротьбою,
Ти лиш пробач й звільни безмежність мрій,
Стань теплою зеленою порою.

Вертайся швидше з запахом роси,
Бо я не можу просто існувати,
Мені потрібні подихи краси,
Щоб із натхненням ранок зустрічати.
Ганна Пишун
***

Цікаво, як втрапляють дерева
на останні поверхи
напіврозвалених будинків?

Чи їх пташки,
святкуючи одноманітні дні,
вирощують дбайливо у своїх хатинках?

І волею, наперекір нестачі грунту,
вітру й спеці,
Ці вроджені десантники, що скуті в небезпеці,
невтомно тягнуться ще вище й вище
вгору.

Повільно наливається гілля вагою,
ховаючи сліди людей під землю.
Глибше, глибше...

Руйнуючи союз цей
цегли і цементу
корневищем.
В безлюдді набуває все свого спокою,
краса мовчить, ховаючи віки,
вмивається росою.



***

Шуршат шурхи, шорохи, шуршанья,
тянутся ленточками дороги,
ветер поет своим широким дыханием,
хлопают двери, стираются подошвы о пороги.
То бурно, то тихо плывут реки,
шлепают по мелкоте вброд ноги.

Скрипит, хрипит, трескается кострище,
запах от земли взлетает вместе с дымом,
где-то спит медведь под снежным одеялом,
кто-то обходит огород тыном.

Плетутся плетенки на хлебзаводах,
выбрасываются пеленки,
встречаются времена года
и гул от этого стоит совершенно несусветный.
Впрочем, неприметный

И так радостно,
что успеваешь заметить хоть что-то
в сплошном круговороте событий,
и даже чем-то можешь поделиться,
и даже возникает взаимопонимание,
и каким-то общим становится дыхание,
и можно занять своё место в созвучии,
самому звучать и слышать будто со стороны:

как удивительно все заодно,
хоть и безнадежно разделены.



***

Есть у жизни такие инструменты.
Изогнутые как коготь,
не слишком тонкие, не толстые,
ни мягкие, ни твердые.

Они способны из череды закрученных,
сплошь размеченных дней
изъять тебя на минуточку.

Просочиться сквозь миллион застёжек
и слои ороговевшей кожи,
легонько дотронуться,
невзначай обратить внимание
на то, что всех дел дороже,
на то, что всех дел важнее.

Легкое это касание
не имеет подходящего названия,
это и не боль, и не ожег, и не укол.
(Немного нежнее)
Будто откровение,
будто самому себе признание.

Незаметно отступает прикосновение,
превращается в воспоминание.
Могут немного прослезиться глаза,
как при расставаниях.
Світлана Стефаненко
***

Ти цінуй мене ,
Чуєш ? Цінуй!
Бо не знаєш нам скільки відведено.
Навіть подумки ніжно цілуй.
Захисти від страхів своїх пледами.
На годину, хвилину, чи мить
збережи невгамовану істину :
Оте полум'я чисте горить,
бо народжене в схожості й різності



***

Пів слова,
Пів думки,
Пів мрії...
Де простір — конкретність зникає.

Спів степу,
Спів гаю,
З-під вій і...
Присутність свою відчуваєш?

Це здатність сьогодні радіти,
Можливість сьогодні літати.

Пів слова,
Пів думки,
Пів мрії
З під вій ще комусь дарувати...
Тетяна Гейко
***

Проходит лето…
А быть может, жизнь?
Настала осень…
А, быть может, зрелость?

А все твердят: "Держись!Еще держись!
Ты так хотела! Где же твоя смелость?"
А тихий голос песни мне напомнит снова,
Что где-то все вдали и не достать,

А громкий голос крикнет - "Ты готова?
Свои вершины в жизни постигать?"
Готова ль я ?-не знаю…
Мне б хотелось
опять бежать по полю босяком...

И всем кричать-
«Зачем мне ваша зрелость?-
Хочу купаться в море голяком!
Хочу лететь над полем беззаботно,
Хочу смеяться мелким пустякам,
И радоваться жизни мне охотно

И плакать по набитым синякам.
А так же я грустить хочу, влюбляться,
Дружить, мечтать, летать за облака,
И в чувства с головою все бросаться ,

Чтоб унесла меня волной река туда...
Где нету злости и коварства,
Туда,
где верный друг мой не предаст,
Где не спасает от беды глухое пьянство

И кто-то просто так мне все отдаст,
Не думая, без выгоды , а просто
Увидит, что мне трудно вот и все
И без улыбки выдумано-острой
Он будет рад за счастье же мое.

«но где такое есть?- наивная ты точно-
Вот наша жизнь и от нее не деться!»
Я знаю…но хочу туда я срочно
В страну мечты, в страну, где наше детство.



***

Быть может, когда-то я стану жестокой,
Противной и серой, занудной и злой.
Не буду чертить на бумаге промоклой
Нелепые строчки, что звутся Судьбой.

НЕ буду смеяться над этой слезою,
НЕ буду шутить, свои роли играть.
А буду дружить с этой глупой тоскою...
И буду мечтать, чтобы дольше поспать.

Быть может, я буду невидной и серой,
На празднике жизни останусь в тени.
Тогда я зайду в свой "Театр Погорелый"
И крикну:" Я ЗДЕСЬ! Я ЖИВАЯ! СМОТРИ!"

Но только тогда буду я одинокой,
Никто не услышит нелепый мой вой.
Поэтому стану такой я жестокой,
Поэтому я и поссорюсь с судьбой.